І тут Гіт додає в наші перспективи ложку дьогтю — величину X, бо він хоче, щоб я мала повне уявлення про всі можливі наслідки мого власного рішення. Йдеться про гроші.
— Ризик цього судового процесу виходить за рамки того, що вашого колишнього чоловіка можуть виправдати. Він позиватиметься на вас до суду за образу особистості, заявляючи, що ви завдали непоправної шкоди його кар'єрі адвоката. І, цілком імовірно, виграє справу. Тут питання полягатиме в розмірах суми, яку він від вас вимагатиме.
Гіт дивиться на мене, сидячи напроти за охайним робочим столиком. Він працює так само, як і вдягається: чисто й акуратно. Я бачу, що він очікує від мене запитань, що ми будемо довго обговорювати подробиці…
До біса все це. До біса Пітера.
— Я жива й здорова. Хоч як він старався, це те єдине, чого Пітер так і не спромігся у мене відняти, — кажу я. — Стосовно ж іще одного суду, то немає у світі таких грошей, які
змусять мене все це знову пережити. Іншими словами, хай би що я мала виплатити Пітеру, це вже буде справа торгу і домовленості. Гроші мене мало хвилюють.
— Ви впевнені, Кетрін? — питає Гіт. — Інколи зопалу люди ухвалюють поспішні рішення, про які згодом їм доводиться жалкувати.
Я не вагаюся. Ані хвилини.
— Так, упевнена. Я ні про що не жалкуватиму.
Журі радилося три довгі дні, і чекання стало для нашої родини просто нестерпним. Під вечір у п'ятницю, о пів на п'яту, старшина присяжних вручив судді Барнету складений удвоє аркуш паперу, де йшлося про те, що журі винесло одностайний вирок. Вочевидь, присяжні мали плани на уїк-енд.
— Ну, як ти гадаєш, мамо? — питає мене Ерні дорогою до суду. Раніше я казала йому, що він зможе потрапити на виголошення вироку лише в тому разі, якщо це станеться після закінчення його занять. Так воно й вийшло…
— Я гадаю, що не маю уявлення, ось як, — відповідаю я йому. Ми сидимо на задньому сидінні таксі, яке мчить нас до будівлі суду.
Я не жартую, бо дійсно не знаю, чого чекати. Моя інтуїція мовчить, нічого не провіщаючи ні про результат, ані про те, чи буде він мати стосунок до справедливості у моєму розумінні цього слова. Те саме і з Ноланом Гітом.
— Мені смішно, коли ці розумники на телебаченні намагаються узалежнити вирок від тривалості засідання суду присяжних, — каже він мені по телефону. — Істина ж полягає в тому, що вони не знають геть зовсім нічого, і я теж.
Ерні та я займаємо місця в передньому ряду зали засідань. Мене дивує, наскільки наелектризована атмосфера
в приміщенні! Усі гудуть, обмінюючись думками щодо майбутнього вироку.
Зала вгамовується лише тоді, коли з'являється суддя Барнет, усідається на своє місце, бере в руку молоток і кілька разів стукає ним, закликаючи аудиторію до тиші. Легким кивком голови він дає судовому розпорядникові вказівку впустити в залу членів журі присяжних.
Коли вони човгають кожен на своє постійне місце, я роблю те, чого ніколи не робила впродовж усього суду. Я крадькома зиркаю на Пітера. Він щасливо уникнув викладення завершальних аргументів. Мабуть, у цей час він якраз одужував після свого фальшивого серцевого нападу. Дивно все це, дуже дивно… Щось він підозріло спокійний навіть уже після того, як присяжні ухвалили вирок.
Частину з того, що відбувається, я і досі сприймаю як таке, що відбувається не зі мною, як щось нереальне. Як це все сталося? Що я роблю в цій залі? Чому я виявилася такою дурепою, що покохала вродливого й чарівливого негідника Пітера Карлайла? Та ще й убивцю, прости Господи.
Невдовзі я перестану докоряти сама собі. Кілька сеансів у Сари — і все буде в порядку, правда ж?
— Журі винесло остаточний вирок? — питає суддя Барнет.
Ось воно — найголовніше риторичне запитання.
Старшина присяжних повільно підводиться зі свого місця. Цікаво, що б ця повільність могла означати?
— Так, винесло, ваша честь!
Секретар вручає вирок судді Барнету. Цей чолов'яга, мабуть, є надзвичайно вправним гравцем у покер, бо коли він спершу читає вирок мовчки для себе, обличчя його залишається абсолютно непроникним.
Перегодом суддя киває старшині присяжних, котрий, як мені сказали, працює дипломованим бухгалтером. Вигляд у нього знервований. Хоча, звісно, не такий знервований,
як у мене. І не такий знервований, як у Пітера, — чого б мені дуже хотілося.
Я беру Ерні за руку й сильно її стискаю. Ось воно. Тобі гаплик, Пітере!
— У справі штат Нью-Йорк проти Пітера Карлайла…
Публіка в залі засідань гучно охає і від подиву аж роти роззявляє. Нолан Гіт підбігає до мене, а я тим часом обіймаю Ерні, але не від радості.
Ґордон Ноулз та решта його адвокатської братії торжествуючи тицяють у повітря кулаками, потім він обертається до Пітера і буквально прилипає до нього в широких обіймах. Від споглядання цієї сцени мені нудить. Я ані слова з себе не можу вичавити — наче заніміла.
— Як же так, мамо, — каже Ерні. — Це ж несправедливо. Він же намагався нас убити.
Я ледь його чую. Все, чого мені хочеться, — це тримати Ерні в міцних обіймах.
Значить, ось воно як? Ось як воно закінчується? Пітер уникнув покарання. Але ж він убив Джейка і намагався вбити нас! Це все, про що я можу думати.
А тим часом Ерні вивільняється з моїх обіймів. Вийшовши у прохід між рядами, він наближається прямо до Пітера й легенько плескає його по спині. Що він задумав? Коли Пітер обертається до нього, малий Ерні розмахується правою ногою і сильно торохкає його просто в пах. Прекрасно!
І тут з мене враз сходить заціпеніння. Я знову все відчуваю. А найголовніше — відчуваю, що мені стало набагато краще. Я навіть мимоволі розсміялася. Може, це через жалюгідний вигляд Пітера, який зігнувся мов складаний ножик, скорчившись у три погибелі від сильного й різкого болю. А може, через самовдоволений вираз обличчя Ерні, котрий з почуттям виконаного обов'язку повертається до мене.
Я чітко усвідомлюю одне: нинішній день — це лише крапля в океані того, що мені довелося пережити.
І на цьому життя не закінчується. Я ж стала мудрішою, правда?
Мандрівка на яхті задумувалася для того, щоб знову згуртувати сім'ю, зібрати її докупи. І саме це й сталося, хоча ми і подумати не могли, як і якою ціною.
І ніщо на світі вже не змінить того, що в нас є, — відчуття єдності. Тепер у родини Данів усе буде гаразд. Ми знову одна сім'я, і ще ніколи не були ми такими сильними, загартованими та згуртованими.
Біль від удару, що його завдав Ерні, ущух тільки через дві години. Але Пітер вирішив, що то мізерна ціна за виграний процес. Особливо коли врахувати, що на горизонті — День великих грошей.
І він настав.
Менш аніж за тиждень Пітер з просто грошовитого нежонатого панича перетворився на неженця з величезною купою грошей. Заложивши до суду громадянський позов, він з усіма для того підставами сподівався на позасудове розв'язання цієї справи шляхом обопільної домовленості. Чого він не сподівався, так це того, що Кетрін погодиться так швидко й легко, та ще й на грубеньку суму грошей. Що ж, шкода, що не вдалося заграбастати у вигляді спадщини всі її кошти. Одначе шістнадцять мільйонів — теж непогано. Можна випити багато пляшок дорогого шампанського!
Настав час святкувати перемогу.
— Нумо, збирайся, кудись поїдьмо і відв'яжімося по повній програмі! Поставимо публіку на вуха! — сказав Пітер, сідаючи у ліжку в квартирі Бейлі. їм уже не треба було ховатися від завидющих очей у готелі «Апекс». Прийшли нові часи. — Я повезу тебе до будь-якого ресторану, в який тобі заманеться. Мені страх як нетерпеливиться показатися з тобою на людях.
Бейлі ляснула резинкою його трусів, які були єдиним предметом одежі на Пітерові.
— Я вже зробила замовлення в китайському ресторані, мій милий дурнику. Хочу поласувати своєю улюбленою свининою му шу. Зараз її принесуть у номер.
Пітер кинув на неї недовірливий погляд.
— Ти що, і досі побоюєшся виходити разом зі мною в люди? Скільки разів тобі казати: такої проблеми вже немає. Я невинен. Мене виправдали. І я вільний як птах у польоті. Дякувати Богові, справедливість таки перемогла в тій залі суду.
— Та знаю, знаю. Дай мені ще трохи часу, добре? Я ще не зовсім звикла бачити свої фото у розділах світських новин.
— Зате я звик, — сказав Пітер. — Нехай усі бачать, яка ти неймовірно гарна і який я щасливий, що тебе зустрів. — Він нахилився і погладив її щоку. — Слухай, а чому б нам не вибратися за місто й кілька днів не відпочити? Можемо вирушити вже завтра. Можу скромно запропонувати вам Кариби.
— Ти дещо забуваєш, — відповіла Бейлі. — У мене ж заняття.
— А ти їх просачкуй.
