– Відтоді ми не зналися один з одним, Боні і я, – казав він. – Дарма що ми продовжували брати участь у магічному гурткові містера Твайнінґа, кожен був собі на умі. Я зацікавився великими постановочними трюками – як розпиляти леді навпіл, як змусити розчинитися в повітрі клітку зі співочими канарками й таке інше. Звісно, реквізит для таких фіґлів був не по кишені школяреві, але з плином часу мені було достатньо просто читати про такі трюки й дізнаватися, як їх виконують.
Боні, навпаки, відточував майстерність у фіґлях, які вимагали ще більшої спритності рук: йому по нутру були прості прийоми, які робляться під носом у глядача з мінімальною кількістю технічного приладдя. У нього легко щезав нікельований годинник з однієї руки й з’являвся у другій просто у вас перед очима. Він так і не показав мені, де тут собака заритий.
Приблизно тоді ж містеру Твайнінґу сяйнула думка започаткувати філателістичне товариство – чергове його велике захоплення. Він вирішив, що, навчаючи колекціонувати, каталогізувати та вклеювати їх в альбоми, не лише поглибить наші знання з історії й географії, а й навчить нас охайності, не згадуючи вже про те, що постійні дискусії розвинуть упевненість у найсором’язливіших членах клубу. І, позаяк він сам був завзятим колекціонером, він не бачив причин, чому його хлопчики не мають підхопити цю ідею з ентузіазмом.
Як на мене, його колекція була восьмим дивом світу. Спеціалізуючись на британських марках, особливу увагу він приділяв відтінкам кольору друкарської фарби. Він мав винятковий талант визначати день – іноді годину, – коли вийде у світ той чи інший екземпляр. Він міг вирахувати неймовірну кількість деталей, лише порівнюючи постійно змінювані мікроскопічні тріщинки й модифікації, спричинені зношенням і тиском, на гравірованих друкарських формах.
Сторінки його клясерів були шедеврами. Що за барви! І як він їх скомпонував на сторінці – кожна немов мазок із палітри Тернера.[116]
Його колекція починалася, звичайно, із чорних випусків 1840 року. Але незабаром чорний ближчав до брунатного, брунатний – до червоного, червоний переходив у жовтогарячий, жовтогарячий – у яскравий кармін, далі індиго, і прекрасною квіткою розпукувався венеціанський червоний – неначе живописуючи розквіт самої імперії. От тобі й слава!
Я ніколи не бачила тата таким бадьорим. Він раптом знову став школярем, його обличчя оживила радість, і воно засяяло, як блискуче яблуко.
Однак ці слова про славу – хіба мені не доводилося чути їх раніше? Адже ж їх казав Бовтун-Товстун Алісі в Задзеркаллі?
Я сиділа, нічого не кажучи, і намагалася втямити зв’язок, який тут міг уловити татів розум.
– До того ж, – вів далі він, – містер Твайнінґ не був власником найціннішої колекції марок у Ґреймінстері. Така честь випадала доктору Кіссінґу, чиє зібрання, дарма що невелике, було добірним – можливо, навіть безцінним.
Насправді доктор Кіссінґ не був, як можна чекати від директора відомої привілейованої школи, людиною, яка походила з багатої й знатної сім’ї. Він був сиротою, і його виховував дідусь, котрий працював у ливарному цеху в лондонському Іст-Енді, що в ті часи більше відзначався гнітючими умовами життя, ніж благодійністю, і злочинами більше, ніж освітніми можливостями.
У сорок вісім років дідусь утратив правицю через жахливий нещасний випадок із розплавленим металом. Він не міг далі працювати за фахом, і йому довелося жебрати на вулицях; у цьому скрутному становищі він був три роки.
За п’ять років до цього, 1840 року, лондонську фірму Перкінса, Бекона й Петча лорди-уповноважені з державної скарбниці призначили єдиним виробником британських поштових марок. «Цього безугавного випускання королівських голів», як сказав Чарлз Діккенс.
Справа процвітала. За перші двадцять років після призначення вийшло друком близько двох мільярдів марок, більшість із яких у результаті викинули на смітник.
Дякувати долі, саме в друкарні на Фліт-стрит цієї ж таки фірми дідуся доктора Кіссінґа нарешті взяли на роботу – підмітальником. Він примудрявся замітати мітлою за допомогою однієї руки краще, ніж більшість уміють двома, і, позаяк він непохитно вірив у повагу, пунктуальність і надійність, невдовзі він став одним із найцінніших співробітників фірми. Дійсно, доктор Кіссінґ одного разу сказав мені, що старший партнер, старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, завжди називав дідуся Ливарем із пошани до його колишнього фаху.
Коли доктор Кіссінґ ще під стіл пішки ходив, його дідусь часто приносив додому марки, котрі були викинуті до непотребу через друкарські хиби. Ці «милі клаптики паперу», як він їх звав-величав, нерідко правили йому за єдину забавку. Він годинами розкладав і перекладав різнобарвні шматочки за кольором, за відмінностями, надто тонкими для неозброєного людського ока. Його найціннішим подарунком, казав він, було збільшувальне скло, яке дідусь виторгував йому у вуличного продавця, заставивши до того обручку його матері за шилінг.
Щодня, йдучи зі школи додому, хлопчик дзвонив у всі магазини й контори, що траплялися йому на шляху, і пропонував підмести тротуари перед ними, прохаючи собі лише конверти з марками з їхніх сміттєвих кошиків.
Минув час, і ці милі клаптики паперу обернулися серцем колекції, від котрої Корону брали завидки, але, навіть коли він став директором Ґреймінстера, він продовжував зберігати лупу, подаровану йому дідусем.
«Найпростіші задоволення – найкращі», – частенько злітало з його вуст.
Молодий Кіссінґ працював із завзяттям, яким наділила його природа, здобував одну стипендію за іншою, доки не настав день, коли старий Ливар зі сльозами на очах не побачив, що його онук закінчив Оксфорд із дипломом бакалавра за двома спеціальностями.
Тепер багато з тих, хто підкованіші в цьому, гадають, що найрідкісніші поштові марки – це відкинуті до непотребу й неякісні екземпляри, неминучий побічний продукт процесу друкування, але насправді це не так. Байдуже, скільки грошей може принести ця переводня, якщо її викинути на ринок, для справжнього колекціонера вона не більш як покидь.
Ні, справжньою рідкістю є такі марки, що були випущені в офіційний обіг законно або іншим шляхом, але в дуже обмеженій кількості. Іноді кілька тисяч марок можуть бути випущені, перш ніж це помітять; іноді кілька сотень, як це буває у випадку, коли один-єдиний аркуш зникає зі Скарбниці.
Проте за всю історію британської пошти був випадок – єдиний, – коли один аркуш марок разюче відрізнявся від мільйонів інших, таких самих. Ось як це трапилося.
У червні 1840 року слабий на голову помічник шинкаря на ім’я Едвард Оксфорд два рази пальнув майже впритул у королеву Вікторію й принца Альберта, що тоді їхали у відкритій кареті. Дякувати долі, обидва постріли не влучили в ціль, і королева, яка тоді була на четвертому місяці вагітності першою дитиною, не постраждала.
Дехто вирішив, що замах замислили чартисти, інші приписували його оранжистам, котрі прагнули посадити на англійський трон герцога Камберлендського. Остання з названих версій містила більше правди, ніж уряд вірив чи був готовий допустити. Дарма що Оксфорд сповна відповів за свій злочин, провівши сорок років у Бедламі,[117] де він справляв враження людини більш здорової, ніж більшість пацієнтів і лікарів, його замовники залишилися на волі, розчинившись у великому місті. Вони ганялися й за іншими зайцями.
Восени 1840 року підмайстерок друкаря на ім’я Джейкоб Тінґль улаштувався на роботу у фірму Перкінса, Бекона й Петча. Оскільки юний Джейкоб був, окрім усього іншого, гоноровитим за вдачею, він хутко опанував ремесло.
Єдине, чого ні сном, ні духом не відали його наймачі, так це те, що Джейкоб Тінґль був пішаком у смертельно небезпечній грі, грі, у яку були втаємничені лише його невідомі зверхники.
Якщо мене що-небудь і дивувало в цій історії, то це татова манера розповідати. Я майже могла простягнути руку й доторкнутися до джентльменів у високих накрохмалених комірцях і циліндрах, до леді в турнюрах і капелюшках. І в міру того як оживали персонажі, оживав і мій тато.
– Доручення Джейкоб Тінґль отримав найсекретніше: він повинен був за допомогою підручних засобів надрукувати один, і лише один, аркуш марок «Пенні Блек», використовуючи яскраве жовтогаряче чорнило, видане йому спеціально із цією метою. Слоїчок йому передала разом із завдатком людина в крислатому капелюсі в пивниці поряд із церковним цвинтарем при соборі Святого Павла, ховаючись у напівмороці й говорячи нещадним шепотом.
Коли Джейкоб потайки надрукував цей фальшивий аркушик, він мав сховати його серед звичайних марок «Пенні Блек», готових до розсилання поштою Англії. На цьому робота Джейкоба завершувалася. Про решту попіклується доля.
Не тепер, то в четвер, десь у Англії виринуть ці жовтогарячі марки, і послання, що міститься в них, буде достатньо зрозумілим для тих, у кого є очі, щоб бачити. «Ми серед вас, – ось що вони оголосять. – Наше переміщення поміж вами вільне й непомітне».
