Поштамт, що нічого й у голову не клав, не зможе відкликати підбурювальні марки. І як тільки вони вийдуть на світ божий, звістка про їхнє існування пошириться, як пожежа. Навіть уряд її величності не зможе цьому перешкодити. Результатом стане жах у найвищих колах.
Бачиш-но, – тримав річ тато, – до лав змовників проник таємний агент, і, дарма що його послання запізнилося, він відправив звістку, де йшлося про те, що поява жовтогарячих марок має послужити сигналом для змовників усюди почати нову хвилю наскоків на членів королівської сім’ї.
Здавалося, план бездоганний. Якби він провалився, змовники просто почекали б, щоб згодом повторити спробу. Але пробувати знову не було потреби: усе спрацювало чин чином.
Наступного дня після зустрічі з незнайомцем побіля цвинтаря Святого Павла в провулкові якраз позаду Перкінса, Бекона й Петча сталася приголомшлива – і підозріла – пожежа. Коли друкарі й клерки попрямували надвір знічев’я роздивлятися навколо, Джейкоб спокійнісінько витяг із кишені слоїчок із чорнилом жовтогарячої барви, намочив форму запасним валиком, заздалегідь схованим за валкою мензурок на полиці, узяв вологий аркуш із водяними знаками й надрукував марки. Це було – що горіхи лущити.
До того як інші працівники повернулися на місця, Джейкоб сховав жовтогарячий аркуш поміж його чорними побратимами, очистив форму, прибрав брудні ганчірки й почав готувати до друку наступний аркуш звичайних марок. Коли з’явився старий Джошуа Баттерс Бекон власною персоною, він привітав молодика з тим, що той не з полохливого десятка. Джейкоб далеко піде обраним шляхом, сказав стариган.
А потім доля, як вона полюбляє робити, устромила дрючки в колеса. Змовники не могли передбачити, що людину в крислатому капелюсі тієї ж ночі зіб’є вантажний кінь, котрий басуватиме по Фліт-стрит, і, конаючи, вона знову навернеться на праведну дорогу, з якої збочила, і розповість про змову – про Джейкоба Тінґля й усе інше – одягнутому в дощовик констеблю, котрого переплутає з католицьким священиком у рясі.
Але на ту хвилю Джейкоб уже облагодить свою брудну справу, і аркуш жовтогарячих марок нічною поштою майне до невідомого куточка Англії. Маю надію, що тобі не надто нудно, Гаррієт?
Гаррієт? Тато звернувся до мене «Гаррієт»?
Буває, тати з вервечкою доньок перебирають їхні імена по черзі народження, коли хочуть покликати наймолодшу, і я давно звикла, коли до мене звертаються «Офеліє Дафно Флавіє, а хай йому всячина». Але Гаррієт? Уперше! Чи була це обмовка або тато насправді думав, що його історію слухає Гаррієт?
Я хотіла витрясти з нього цю бридню; я хотіла обійняти його; я хотіла вмерти.
Звук мого голосу може зруйнувати чари, промайнуло в мене в голові, і я повільно похитала головою, немовби лякаючись, що вона впаде.
Надворі вітер шматував плющ, який облягав вікно, і періщив рясний дощ.
– Здійнялася буча, – нарешті повів далі тато, і я припинила тамувати подих.
Кожному поштмейстеру в королівстві було відправлено телеграму. Хоч у який би куток Англії потрапили марки, їх негайно зачинили б на замок і поквапом сповістили державну скарбницю про їх місцеперебування.
Позаяк найбільші партії «Пенні Блек» надсилали в міста, то гадали, що марки, найімовірніше, з’являться в Лондоні чи Манчестері, можливо, у Шеффілді чи Бристолі. Однак виявилося, що вони випливли на поверхню не там.
У віддаленому куточку Корнуолла є сільце Святої Марії-на-Болоті. Це місцина, де ніколи нічого не траплялося й не очікувалось, що трапиться.
Поштмейстером там служив такий собі Мелвіль Браун, джентльмен у літах, котрий уже кілька років як перетнув пенсійний рубіж і намагався, дарма що не надто успішно, заощадити дрібку, «щоб його поховали на церковному цвинтарі», як він розповідав усім, хто розвішував вуха.
Сталося так – бо ж Свята Марія-на-Болоті знаходилася поодаль від шляхів уторованих, – що поштмейстер Браун не отримав телеграму-наказ із державної скарбниці, тож для нього стало цілковитою несподіванкою, коли кілька днів по тому він розгорнув пакунок із «Пенні Блек» і, перераховуючи їх, щоб переконатися в правильності даних на наличці, знайшов зниклі марки буквально своїми пучками.
Звісно, жовтогарячі марки йому відразу впали в око. Хтось припустився жахливої помилки! Офіційної брошури «Інструкція поштмейстерам» про зміну барви «Пенні Блек» не було, як годилося б. Ні, це було щось важливе, нехай навіть йому невтямки, що це.
На хвильку – однак лише на хвильку, май на увазі, – у нього промайнула думка, що аркуш марок чудернацької барви може коштувати більше від своєї номінальної вартості. Не минуло й півроку після їхньої появи, як декотрі люди, переважно в Лондоні, почали збирати самосклеювальні марки й класти їх до маленьких книжечок. Марка незафіксована чи з плутаниною в номері могла навіть коштувати фунт стерлінгів чи два, а щодо цілого аркуша марок, то чому б…
Але Мелвіль Браун, належачи до того ґатунку людських створінь, рідкісних, неначе архангели, – до чесних людей, не міг учинити інакше, як відправити телеграму в державну скарбницю, і не минуло й години, як із Паддінґтонського вокзалу виїхав міністерський кур’єр, щоб забрати марки й доставити їх у Лондон.
Уряд мав намір негайно знищити нестандартний аркуш зі всією урочистістю папської заупокійної меси. Джошуа Баттерс Бекон запропонував помістити марки у друкарський архів або Британський музей, де їх зможуть вивчати прийдешні покоління.
Королева Вікторія, одначе, була, як кажуть американці, тандитницею,[118] і в неї з’явилася власна ідея: вона попрохала, щоб їй залишили одну марку на згадку про той день, коли її оминула куля вбивці; решту марок мав знищити найвищий за рангом посадовець тієї фірми, котра їх виготовила.
І хто міг відмовити королеві? На ту пору британські полчища збиралися вдертися в Бейрут, прем’єр-міністр віконт Мельбурн (ім’я якого певний час романтично пов’язувалося з іменем королеви) був заклопотаний іншими справами. Тим усе й закінчилось.
Так єдиний у світі аркуш жовтогарячих марок був спалений у пляшечці на столі директора Перкінса, Бекона й Петча. Але перед тим як запалити сірника, Джошуа Баттерс Бекон із хірургічною точністю відрізав два екземпляри – бачиш-но, це було за кілька років до того, як почали робити перфорації, – марку з позначкою «АА» з одного кутка для королеви Вікторії й цілковито таємно ще одну марку з позначкою «ТЛ» із протилежного кінця для себе.
Із часом ці марки зажили слави серед колекціонерів як «Ольстерські Месники», дарма що багато років до того, як їх стали так називати, їхнє існування було державною таємницею.
Через роки, коли після смерті Бекона його стіл пересунули, на підлогу впав конверт, схований десь у столі. Як ти вже здогадуєшся, прибиральник, котрий знайшов його, був дідусем доктора Кіссінґа, Ливарем. Старий Бекон пішов за межу, подумав він, то яка шкода буде, якщо забрати одну-однісіньку яскраву жовтогарячу марку, запаковану в конверт, додому, щоб трирічний онук погрався нею?
До моїх щік підкотилася гаряча хвиля, і мені залишалося лише молитися, щоб тато був надто неуважним і нічого не помітив. Як, не погіршивши ситуацію ще більше, я могла сказати йому, що обидва «Ольстерські Месники», один позначений «АА» і другий «ТЛ», цієї самої миті сяк-так теліпаються на дні моєї кишені?
Якась частина мене спонукала одразу ж дістати трикляті марки й віддати їх татові, але інспектор Г’ювітт змусив мене дати слово честі. Крім того, я не могла допустити, щоб татові в руки потрапило те, що, можливо, поцупили; те, що могло стати доказом проти нього.
Дякувати долі, тато був неуважним. Навіть черговий спалах блискавки, услід за якою почувся гуркіт і довгий перекіт грому, не повернули його до реальності.
– «Ольстерський Месник» з позначкою «ТЛ», звісно, – продовжував він, – став наріжним каменем колекції доктора Кіссінґа. Усі знали, що існують лише дві такі марки. Друга – зразок із маркуванням «АА» – після смерті королеви Вікторії перейшла до її сина Едуарда VII, а після його смерті – до його сина Георга V, у чиєму зібранні вона залишалася до 1925 року й була безсоромно викрадена засвітла на виставці марок. До сьогодні її не бачили.
«Ха!» – подумала я.
– Як щодо «ТЛ»? – голосно запитала я.
– «ТЛ», як відомо, зберігалася в безпеці в сейфі директорського кабінету в Ґреймінстері. Доктор Кіссінґ часом діставав її звідти, «щоб помилуватися», як він якось сказав нам, «і щоб нагадати собі своє скромне походження, якщо почну дерти носа».
«Ольстерського Месника» мало коли показували іншим, хіба що деяким особливо поважним колекціонерам. Подейкували, що сам король одного разу запропонував викупити її, але ця пропозиція була ввічливо, проте твердо відхилена. Тоді король поспитав – через свого особистого секретаря – дозволу побачити «цей мармеладний феномен», як він його назвав. Прохання це було швидко задоволене, і незабаром відбувся таємний вечірній візит його покійної величності в Ґреймінстер. Звичайно ж, нікому не відомо, чи привіз він «АА» із собою, щоб дві великі марки возз’єдналися, нехай навіть на кілька годин. Це, мабуть, назавжди залишиться однією з найбільших загадок філателії.
