Я злегка торкнулася своєї кишені й відчула під пучками слабкий хрускіт паперу.
– Наш старий завідувач пансіону містер Твайнінґ добре пам’ятав цей випадок, і йому стояло в пам’яті, як довго горіли вогні в кабінеті директора в той зимовий вечір.
Це повертає мене назад, на жаль, до Горація Бонепенні.
За татовим тоном, який ураз змінився, я розчовпала, що він ще більше поринув у своє минуле. Холодок тривоги пробіг поза плечима. Я була за крок від того, щоб правда остаточно мені відкрилася.
– Під той час Боні став до неможливості майстерним фокусником. Тепер він був безпардонним, нахабним парубком із зухвалими манерами, який завжди досягав свого просто тому, що проштовхувався наполегливіше, ніж інші.
Крім коштів, які він отримував від юристів свого тата, він мав і власний заробіток, ставлячи вистави на околицях Ґреймінстера, спочатку на дитячих святах, а потім, коли його впевненість у своїх силах зміцніла, на концертах для чоловіків і політичних званих обідах. На ту пору він зробив Боба Стенлі своєю правою рукою, і до нас доходили чутки про їхні найекстравагантніші постановки.
Але за межами класу я рідко його бачив тоді. Перевершивши вміння гуртка магії, він покинув його і, як розповідали, відзивався зневажливо про цих «телепнів-аматорів», котрі продовжували ходити до гуртка.
Відвідуваність гуртка погіршувалася, і відтак містер Твайнінґ оголосив, що покидає замок ілюзій, як він називав гурток магії, щоб цілком зосередитися на товаристві філателістів.
Я пам’ятаю вечір – це було на початку осені, перша зустріч у тому році, – коли Боні раптом знову об’явився, шкірячи зуби, сміючись і зображаючи вдавану дружелюбність. Я не бачив його, відколи закінчився останній семестр, і тепер він здавався мені чужинцем, надто великим для цієї кімнати.
«Аг-га, Бонепенні, – сказав містер Твайнінґ, – яка несподівана радість. Що привело тебе назад у ці скромні палати?»
«Мої ноги!» – вигукнув Боні, і більшість із нас зареготали.
І тут він ураз припинив гримасувати. Миттю перетворився знову на школяра, поштивого й сповненого покори.
«Дозвольте сказати, сер, – промовив він, – усі вакації я думав про це… було б чудово, якби ви змогли вмовити директора показати цю його каверзну марку, над якою він труситься».
Містер Твайнінґ спохмурнів.
«Ця каверзна марка, як ти влучно підмітив, Бонепенні, – перлина британської філателії, і я б ніколи не запропонував продемонструвати її такому нахабному гультіпаці, як ти».
«Але сер! Подумайте про майбутнє! Коли ми, хлопці, виростемо… заведемо сім’ї…»
На цім слові ми перезирнулися, скалячи зуби, і покопирсали носками черевиків килим.
«Це буде, як у тому епізоді з «Генріха V»,[119] сер, – співав своєї Боні. – Сім’ї, котрі залишилися вдома, вирішать, що над ними тяжить прокляття, адже ж вони не були присутніми в Ґреймінстері й не бачили великого “Ольстерського Месника”. О, будь ласка, сер! Будь ласка!»
«Я поставлю тобі відмінно з плюсом за зухвальство, юний Бонепенні; та незадовільно за твоє знання Шекспіра. Усе ж…»
Але ми бачили, що містер Твайнінґ злагіднів. Один краєчок його вусів ледь помітно настовбурчився.
«О, будь ласка, сер!» – гуртом підхопили ми.
«У такім разі…» – сказав містер Твайнінґ.
Так воно й сталося. Містер Твайнінґ поговорив із доктором Кіссінґом, і ця поважна людина, потішена тим, що хлопчики цікавляться такою загадковою річчю, охоче дала згоду. Перегляд призначили на вечір наступної неділі, як закінчиться служба в каплиці, і мав він відбутися в особистих покоях директора. Запросили лише членів клубу філателістів, і місіс Кіссінґ збиралася завершити гостину какао й печивом.
У кімнаті було повно диму. Боб Стенлі, котрий прийшов разом із Боні, не криючись смалив дешеві цигарки, і нікого, здавалося, це не обходило. Хоча шестикласники мали привілеї, я вперше бачив, щоб один із старшокласників палив у присутності директора. Я прийшов останній, і містер Твайнінґ уже наповнив попільничку недопалками «Віллс Ґолд Флейкс», котрі він палив поза школою постійно.
Доктор Кіссінґ, як усі справжні великі директори, був і сам непоганим фокусником. Він теревенив про те-се: про погоду, про крикет, про фонд випускників, про жахливий стан черепиці на Енсон-Хаус; тримав нас на голках, ну ти розумієш.
Лише довівши нас до того, що ми вже аж трусилися з нетерплячки, він нарешті сказав:
«Любі мої, у мене ж зовсім вилетіло з пам’яті – ви прийшли поглянути на мій славнозвісний клаптик паперу».
На цю мить ми кипіли як чайники. Доктор Кіссінґ підійшов до стінного сейфа, і його пальці по-чудернацьки затанцювали, коли уводили комбінацію замка.
Декілька разів клацнувши, дверцята відчинилися. Він понишпорив усередині й дістав звідти портсигар із-під «Ґолд Флейкс»! Це викликало кілька смішків, можу запевнити. Я не міг позбутися думки, чи осмілився він показати цю ж саму стару коробку королю.
Кімната загуділа, а потім змовкла, коли він відкрив кришку. Усередині на подушці з вимочок лежав крихітний конвертик: занадто маленький, занадто непомітний, так би мовити, для такого надзвичайного скарбу.
Ефектним рухом доктор Кіссінґ видобув пінцет для марок із кишені піджака і, витягнувши марку з такою самою обережністю, як сапер дістає підривник із бомби, поклав її на папір.
Ми з’юрмилися навколо, турляючись і пхаючись, щоб роздивитися ліпше.
«Помалу, хлопчики, – сказав доктор Кіссінґ. – Де ваші манери, ви ж джентльмени!»
Там вона лежала, ця легендарна марка, вона виглядала так, як можна було передбачити, і водночас зовсім не так… так чарівливо. Ми надсилу-силу могли повірити, що перебуваємо в одній кімнаті з «Ольстерським Месником».
Боні стояв якраз позаду мене й нависав над моїм плечем. Я відчував його гарячий віддих на щоці, і мені здалося, що я вловив запахи пирога зі свининою й червоного вина. Він пив? – промайнуло в мене в голові.
І потім сталося те, чого я не забуду поки віку – а можливо, і довше. Боні різко шарпнувся, схопив марку й підняв її високо вгору, затиснувши між великим пальцем і вказівним, як священик підносить гостію (тіло Господнє).
«Дивіться, сер! – крикнув він. – Фокус!»
Від несподіванки ми заціпеніли. Не встиг ніхто й бровою повести, як Боні витяг сірника з кишені, запалив об ніготь великого пальця й підніс скраю до «Ольстерського Месника».
Марка почала чорніти, потім кандзюбитися; вогник пробіг її поверхнею, і за мить від неї нічого не залишилося, крім дрібки попелу на долоні Боні. Боні підняв руки й завив:
«Попіл до попелу, порох до пороху, якщо тебе не отримає король, попадешся до рук дияволу!»
Це було паскудно. Запало здивоване мовчання. Доктор Кіссінґ роззявив рота й стояв так, а містер Твайнінґ, який нас привів, мав такий вигляд, наче йому пальнули просто в серце.
«Це фокус, сер! – вигукнув Боні із цим його жахливим вищиром. – Тепер допоможіть мені повернути її, усі ви. Якщо ми візьмемось за руки й помолимося…»
Він стиснув мені руку правицею, а лівою схопив Боба Стенлі.
«Станьте в коло, – зажадав він. – Візьміться за руки й станьте в коло!»
«Годі! – закричав доктор Кіссінґ. – Ану припини! Поверни марку на місце, Бонепенні!»
«Але, сер, – сказав Боні, і я присягаюся, я бачив, як його зуби блиснули в полисках полум’я з каміна, – якщо ми не об’єднаємося, чари не подіють. Чари, вони такі».
«Поклади… марку… на… місце…» – промовив доктор Кіссінґ, повільно й уривчасто, його обличчя виглядало моторошно, як ті страшні маски, що їх знаходять в окопах після бою.
«Що ж, значить, мені доведеться зробити це самому, – сказав Боні. – Але я маю чесно попередити, що це набагато складніше».
Ніколи раніше я не бачив, щоб він був настільки впевненим у собі; ніколи раніше я не бачив, щоб його аж так розпирала пиха.
Закасавши рукав, він підніс тонкі білі шпичакуваті пальці високо вгору.
«Прийди, прийди, жовтогаряча королево, прийди й розкажи, де ти була!»
Тут він клацнув пальцями, і враз там, де секунду тому нічого не було, вигулькнула марка. Жовтогаряча марка.
Мертвотно-сіре обличчя доктора Кіссінґа трохи розслабилося. Він почав усміхатися. Пальці містера Твайнінґа глибоко вп’ялися мені в плече, і я тільки тепер утямив, що він хапався за мене, як за соломинку.
Боні підніс марку, щоб роздивитися ліпше, до самого кінчика носа. Водночас він витягнув неймовірно велику лупу з кишені штанів і обстежив зі стуленими губами марку, яка щойно матеріалізувалася з повітря.
Потому його голос несподівано перетворився на голос Чанг Фу, старого мандарина, і, присягаюся, дарма що він був без гриму, я ясно бачив жовту шкіру, довгі пальці й червоне кімоно з драконами.
«Уау! Доблі пледки посилають не ту малку!» – сказав він, простягаючи її нам на оглядини. Це була звичайна американська марка, видрукована під час Громадянської війни, давня, але таких марок у кожного з нас в альбомах було хоч греблю гати.
