Треба сказати, Тiм сiв осторонь iще й того, що сподiвався побачити пана Троча. Але з-пiд тих небагатьох картатих кашкетiв, що вiн угледiв, дивились на нього зовсiм незнайомi обличчя. Троча не було видно нiде. (I все ж вiн, хоч уже й не в картатому вбраннi, був на iподромi й нишком, ховаючись у натовпi, спостерiгав Тiма примруженими очима.)
Ось надбiг задиханий Ервiн.
- Ми виграли! - загорлав вiн. - Давай сюди купон, Тiме!
Але Тiм не вiддав йому купона. Аж дочекавшись, поки люди бiля кас розiйшлися, вiн пiдiйшов туди й одержав свiй виграш - цiлих двi тисячi марок!
- Багатенько ми виграли, - сказав Тiм i простяг грошi мачусi. Тут має бути двi тисячi.
- Атиперелiчив, Тiме? Тамрiвно двiтисячi?
- Та рiвно, рiвно, - вiдказав хлопець.
- Те-те-те! Дайсюдияперелiчу! - Вона майже вирвала грошi з пасинкових рук, почала перелiчувати їх, збилася, почала спочатку i, перелiчивши, сказала: - Справдi, рiвно двi тисячi!
Усi повмовкали. Мачуха не спускала ока з жмутка грошей у руцi, Ервiн стояв роззявивши рота, а Тiм напустив на себе звичайний свiй поважний вигляд.
Нарештi мачуха порушила мовчанку:
- Щожмитепер робитимемо зтакоюгрошвою!
- Не знаю, - знизав плечима Тiм. - Робiть що хочете, то все ваше.
Тодi мачуха раптом заплакала - чи то з радостi, чи з несподiванки, чи вiд зворушення, чи з усього того заразом. Схлипуючи, вона поцiлувала обох хлопцiв, витерла хусточкою очi й сказала:
- Ну, ходiмо, дiти! Треба ж вiдсвяткувати таке щастя!
I знову Тiмовi довелося сiсти пiд тим самим крислатим каштаном у садочку бiля кав'ярнi, пiд яким вiн сидiв iще з татом, потiм iз шахраями, а востаннє - з картатим паном Трочем.
Мачуха жваво цокотiла:
- Яжтакiзнала, щотiмнедарма поставивнафортуну! Охтихитрунчику! i вона вщипнула Тiма за вухо. Потiм замовила лимонаду й тiстечок. Щоправда, не марципанiв.
Ервiн весь час говорив про iграшкову залiзницю та про жовтi черевики на каучуковiй пiдошвi. Лиш Тiм сидiв нiмий як риба - хлопець, що бiльше не вмiв смiятися.
Сьомий аркуш
БIДНИЙ БАГАТIЙ
Вiдтодi Тiм мусив щонедiлi йти з мачухою та Ервiном на iподром. Йому дуже не хотiлось того робити, i вiн iнколи навiть прикидався хворим. Або втiкав рано з дому й повертавсь аж пiзно ввечерi. Тодi мачуха з Ервiном iшли на iподром самi. Але їм нiколи не щастило. В найкращому разi вони вигравали якихось кiлька марок.
Тож Тiмовi й доводилося знову й знову йти з ними на iподром i закладатись на дедалi бiльшi суми. На iподромi вже пальцями на нього показували, i навiть прислiв'я таке пiшло помiж грачами: "Щастить, як Тiмовi!"
Правда, в хлопця вистачило розуму комбiнувати так, що раз вiн вигравав бiльше, а раз менше. Коли Тiм ставив на того коня, що на нього поставило вже багато людей, то виграш був невеликий. А коли на якого-небудь невiдомого, непримiтного коника, що на нього майже нiхто не ставив, - тодi Тiм вигравав дуже багато.
Мачуха спершу була оголосила, що всi вигранi грошi належать Тiмовi й що вона тiльки порядкує ними як опiкунка, але дуже скоро почала казати "наш виграш", "нашi грошi", "наш рахунок". А Тiмовi завжди давала тiльки трохи кишенькових грошей. I все ж навiть iз тих грошей хлопець зумiв наскладати на мармуровий надгробок батьковi. Обмiнявши дрiбнi грошi на паперовi, вiн ховав їх у великому годиннику, що стояв у вiтальнi: Тiм випадково вiдкрив, що футляр годинника має подвiйне дно й верхню дощечку можна пiднiмати.
Несподiване багатство зовсiм закрутило мачусi голову. Дуже скоро весь завулок зненавидiв її. Своїй давнiй приятельцi-сусiдцi мачуха сказала просто в вiчi, що соромиться показуватись iз нею на вулицi ти, мовляв, не по модi вбрана. (До того, щоб купити та подарувати бiднiшiй приятельцi сукню, мачуха, видно, не додумалась.) Печиво панi Бебер вона стала привселюдно гудити й почала купувати куди дорожчi ласощi в центрi мiста. (А що панi Бебер, бувало, давала їй цiлi гори печива наборг, вона, видно, зовсiм забула.)
Ервiн, що йому мати потихеньку тицяла бiльше кишенькових грошей, нiж Тiмовi, став корчити з себе панича. Вiн носив черевики на грубезнiй пiдошвi, довгi штани, строкатi краватки, почав нишком курити й удавав знавця породистих коней.
I лише Тiм потай проклинав усе те багатство. Вiн часто годинами блукав по всьому мiсту, сподiваючись зустрiти де-небудь пана Троча, бо мав надiю, що картатий пан вiддасть йому його смiх, коли вiн зречеться свого багатства. Але Троч не показувався.
А проте картатий пан не спускав хлопця з очей. Iнодi поблизу Тiмової оселi проїздила велика розкiшна машина. Ззаду в цiй машинi сидiв чоловiк у картатому кашкетi. Загледiвши де-небудь Тiма, вiн наказував шоферовi зупинитись i стежив за хлопцем - може, й не з боязким, але зi стурбованим виразом на обличчi. Цей чоловiк подбав i про те, щоб до помешкання в завулку попав примiрник рекламного календаря, де помiж вiршиками, що вихваляли каву, какао та масло, були надрукованi мудрi вислови уславлених людей. I не випадково на першiй сторiнцi стояло:
"Комерцiйну угоду треба розглядати як шлюбний контракт: довго й ретельно зважувати, перше нiж пiдписати її, але потiм дотримуватись угоди твердо й вiрно.
Т. Троч".
На Тiмове щастя, мачуха зразу вирiзала той аркуш, бо на зворотi писалося про астрологiю. (Мачуха народилася пiд сузiр'ям Скорпiона.)
Згодом хлопцевi стала тяжко дошкуляти ворожiсть усього завулка. Постiйну Тiмову поважнiсть люди вважали за пиху, чваньковитiсть i дивились на нього так само, як на мачуху та Ервiна: чваньки-новобагатьки, мовляв.
I тому Тiм зрадiв дужче за всiх (наскiльки вiн взагалi ще мiг радiти), коли мачуха вирiшила вибратись iз завулка й найняла цiлий поверх у розкiшному будинку на гарнiй вулицi.
Старi меблi, що їх мачуха не схотiла забрати з собою, вона роздарувала тим небагатьом людям у завулку, з якими ще розмовляла. Вона хотiла вiддати комусь i великий годинник, де Тiм сховав свої заощадження. На щастя, Тiм почув про те вчасно й попросив мачуху поставити годинник у його кiмнатi в новому помешканнi. Вiн просив так настирливо, що мачуха погодилася - скорiше здивовано, нiж сердито. I таким чином той сейф, що вибивав години, помандрував разом iз Тiмом до його власної кiмнати, де хлопець уперше зроду дiстав змогу спокiйно, на самотi вчити уроки.
У новому помешканнi мачуха зразу найняла собi служницю. Але довго витримати в неї не могла жодна дiвчина. За Марiєю прийшла й пiшла Берта, за Бертою Клара, за Кларою Йоганна, поки врештi найняли одну лiтню жiнку на ймення Грiт. Та лишилась надовго, бо не мовчала хазяйцi, а огризалася щоразу, коли панi нападалась на неї.
Отак вони то гризлись, то знов мирились рiк за роком, аж поки Тiмовi сповнилось чотирнадцять лiт i настав час вiддавати його вчитись якогось фаху.
Мачуха наполягала, щоб Тiм пiшов учитись до контори, що приймає заклади на iподромi. Вона недарма добивалась того: якраз на свiй тринадцятий день народження Тiм поставив дуже багато грошей на одного старого коня, що його iподромне начальство востаннє, нiби з ласки випустило на перегони. На цього коня не ставив нiхто - крiм Тiма! Та через те, що на нього поставив Тiм, кiнь прийшов до фiнiшу перший - на превеликий подив усiх знавцiв. Хлопець одержав цiлих тридцять тисяч марок. Але пiсля того виграшу вiн заявив своїй мачусi, що вони тепер мають уже досить грошей i що вiн бiльше не гратиме на перегонах. I нi сльози, нi штурхани не могли вплинути на нього. Вiдтодi вiн нi разу не пiшов на iподром.
Мачуха з Ервiном iще кiлька разiв самi спробували щастя. Але, програвши загалом три тисячi марок, а вигравши ледве триста, вони теж покинули грати на перегонах.
Отож мачуха й сподiвалася, що Тiм, навчаючись у закладовiй конторi, знову захопиться перегонами. Вона вже навiть ходила домовлятися з найбагатшим у їхньому мiстi власником такої контори. Але Тiм затявся й сказав, що буде моряком i нiяких контор та iподромiв бiльше й знати не хоче.
Одного разу, кiлька днiв по тому, як Тiм закiнчив школу, мачуха знову завела свою стару пiсню про Тiмову майбутню роботу:
- Тижтаки вженедити-на, Тiме! Требаждочогосьбра-тися! Приконторi тизтвоїм хистом мiгбибагатi-єм стати, Тiме! Яжнепросе-бедбаю! Яжпроте-бедумаю!
- А я не хочу в контору! Я хочу стати моряком! - вiдрубав Тiм.
Тодi мачуха почала сердито вичитувати йому, далi розкричалась, а врештi пустила сльозу. Стала, як завжди, скиглити, що вiн хоче її залишити на старiсть без шматка хлiба, щоб вона з торбами ходила, що вiн, певно, надумав стати багатiєм сам, а її та свого брата Ервiна покинути в бiдi й що взагалi вiн завжди був у родинi як чужий. Вiн же навiть смiятись уже не вмiє!
Мачуха й гадки не мала, як боляче вразили Тiма тi останнi слова. Йому аж кров ударила в голову. Вiн ладен був схопитись i кудись забiгти.
Та вiдтодi, як Тiм утратив свiй смiх, вiн так навчився володiти собою, що аж страх, як на його лiта. I цього разу вiн теж зумiв так стриматися, що мачуха помiтила тiльки, як вiн почервонiв.
- Дасте менi в недiлю стiльки грошей, як тодi, коли я закладався востаннє, - сказав вiн. - Я, напевне, виграю дуже багато.
Не встигла мачуха вiдповiсти, як Тiм вибiг iз хати, помчав щодуху до рiчки й сiв там на самотнiй лавочцi, силкуючись опанувати своє хвилювання. Але цього разу не спромiгся. Його душили сльози; вiн щосили стримував плач i тому аж тiпався, хлипаючи. Лише як вiн кинув стримуватися, сльози й хлипання помалу минулися, i чотирнадцятирiчний хлопець почав спокiйно й холодно обмiрковувати своє майбутнє.
