- Ну то як, забились?
- Дурнуватий якийсь заклад, я ще зроду так по-дурному не забивався, - промимрив той. - Ну, та дарма! - Вони потисли один одному руки на знак того, що забились, i рушили величезним, схожим на парк кладовищем до могилки Тiмового батька.
Ще здалеку обидва побачили на могилцi трьох робiтникiв у комбiнезонах. Гладкий сторож пiддав ходи.
- Що ж це таке!.. - вiн засопiв, наче морж, i пустився бiгцем.
На могилку якраз поставили новенький надгробок. Мармуровий! На ньому золотими лiтерами було викарбувано батькове iм'я й дати народження та смертi. А нижче: "Вiд твого сина Тiма, що нiколи тебе не забуде".
Сторожiв крик нiтрохи не збентежив робiтникiв. Вони показали йому папери, якi свiдчили, що надгробок поставлено цiлком законно. Був там навiть окремий дозвiл на мармур. Вони, мовляв, просто не схотiли будити сторожа, як приїхали, бо той саме задрiмав.
- А втiм, - додав один iз робiтникiв, - за надгробок має ще заплатити якийсь Тiм Талер.
- Правда, - озвався Тiм. - Ось вам грошi. - Вiн знову видобув їх iз пальта й вiдрахував тому робiтниковi скiльки треба.
Тiмовi лишилося всього пiвмарки.
Сторож буркнув щось i почвалав до сторожки. Робiтники зiбрали своє начиння, козирнули Тiмовi на прощання й теж пiшли.
А Тiм iз п'ятдесятьма пфенiгами в жменi та зi своєю чудернацькою угодою в кашкетi лишивсь на батьковiй могилцi й почав розповiдати мертвому все те, що радий був би розповiсти комусь живому.
Висловивши все, вiн iще раз подививсь на надгробок, що дуже йому подобався, тодi сказав:
- Я прийду, як могтиму знову смiятися. Скоро вернуся! - i, збентежившись раптом, додав: - Сподiваюся, що скоро...
У сторожцi Тiм забрав у насупленого вусаня виграний шоколад. А останнi свої грошi заплатив за квиток у трамваї. Куди вiн поїде, хлопець i сам ще не знав. Вiн тiльки знав, що хоче розшукати пана Троча й повернути собi свiй проданий смiх. (Тiм же й гадки не мав, що за рогом цвинтарного муру троє робiтникiв iще раз одержали грошi вiд одного добродiя в картатому костюмi, бо вони, люди побожнi, могли взяти на себе такий грiх, як робота в недiлю, тiльки за подвiйну платню.)
Дев'ятий аркуш
ПАН РIКЕРТ
Трамвай був майже порожнiй. Опрiч Тiма, в ньому їхав iще якийсь лiтнiй панок, повненький, iз веселим кирпатим обличчям. Вiн зразу спитав хлопця, куди той їде.
- На вокзал, - вiдповiв Тiм.
- Тодi доведеться тобi пересiсти! Цей трамвай на вокзал не їде. Я добре знаю, бо менi самому треба туди.
Тiм сидiв, держачи кашкета на колiнах. Пiд пальцями в нього зашурхотiв папiр угоди, i йому раптом сяйнула блискуча думка: вигадувати якнайбезглуздiшi, якнайнеймовiрнiшi заклади. Може, вiн програє який-небудь i тодi дiстане назад свiй смiх!
Тому хлопець вiдповiв:
- А давайте заб'ємося об заклад, пане, що цей трамвай поїде на вокзал.
Панок засмiявсь i сказав точнiсiнько те саме, що сторож на кладовищi:
- Програв ти свiй заклад наперед, хлопче! - А потiм додав: - Бо ми їдемо в дев'ятому номерi, а цей номер нiколи ще не ходив до вокзалу.
- Однаково, забиймося! - промовив Тiм так упевнено, що панок аж сторопiв.
- О, ти, здається, певен свого виграшу, хлопче! А на що ти хочеш закластися?
- На квиток до Гамбурга, - швиденько вiдповiв Тiм - i сам зчудувався: чого це раптом йому набiгло таке на думку! (А втiм, нiчого дивного в тому не було: адже вiн давно вже збирався стати моряком.)
- То ти хочеш їхати до Гамбурга?
Тiм кивнув головою.
Ласкаве кирпате обличчя зморщилося в усмiшцi.
- Тодi не треба й закладатися! Бо я сам їду до Гамбурга й маю квиток на цiле купе. Той пан, що збирався їхати зi мною, затримується тут. От ти й будеш менi за товариство.
- I все ж давайте заб'ємося, -поважно сказав Тiм.
- Ну, гаразд. Забилися. Але попереджую: ти програєш! Як тебе звати?
- Тiм Талер.
- Гарне прiзвище. Грiшми пахне [1]. А мене звуть Рiкерт. ------[1] Талер - давня нiмецька монета. ------
Вони потисли один одному руки, воднораз познайомившись i забившись об заклад.
Коли до вагона ввiйшов кондуктор перевiряти квитки, пан Рiкерт спитав його:
- Ми їдемо на вокзал?
Тiльки-но кондуктор розкрив рот вiдповiсти, як трамвай рiзко зупинився: Тiм мало не впав на пана Рiкерта. Кондуктор побiг до переднiх дверей. Там якраз заходив до вагона ревiзор у мундирi з товстим срiбним аксельбантом. Вiн щось гукнув кондукторовi, а той йому; потiм кондуктор повернувся до вагона й вiдповiв на Рiкертове запитання:
- Зараз ми, пане, справдi поїдемо на вокзал, бо на нашiй лiнiї порвався провiд. Але звичайно дев'ятка на вокзал не ходить.
Торкнувши пальцем кашкета, вiн знову пiшов наперед.
- Грiм побий, швиденько ж ти виграєш заклади, Тiме! - засмiявся пан Рiкерт. - Ти, напевне, знав, що той провiд порветься, еге?
Тiм сумно похитав головою. Вiн раднiший був би програти цей заклад. Та все ж йому хоч ясно стало, що пан Троч має такi здiбностi, якi можна назвати принаймнi незвичайними.
На вокзалi пан Рiкерт спитав, де ж Тiмовi речi.
- Все, що треба, при менi, - вiдповiв Тiм якось непевно, трошечки по-дитячому. - А паспорт у кишенi.
У хлопця справдi був паспорт. Як йому минуло чотирнадцять рокiв, вiн добивсь вiд мачухи, щоб вона взяла йому паспорт. Мовляв, на iподромi можуть часом спитати документи. Одного цього натяку вистачило: адже якраз тодi Тiм був вiдмовився вигравати грошi.
А тепер от виявилося, що паспорт йому справдi потрiбен, бо ж вiн їхав до чужого мiста, до Гамбурга.
Пан Рiкерт мав у поїздi цiле купе першого класу. На дверях була пришпилена картка з написом: "Крiстiан Рiкерт, директор пароплавства". Але нижче стояло ще одне прiзвище, i, прочитавши його, Тiм сполотнiв. Бо там було написано: "Барон Томас Троч". Коли вони посiдали, пан Рiкерт запитав?
- Тобi недобре, Тiме? Чого ти раптом так поблiд?
- Та нi, нiчого, зi мною часом таке буває, - вiдказав Тiм, i то, власне, була правда, бо з ким на свiтi такого не буває?
Поїзд довго їхав понад берегом Ельби. Пан Рiкерт, видимо, зацiкавлено розглядав рiчку й береги, а Тiм нiчого того не бачив.
Час вiд часу ласкавi Рiкертовi очi крадькома поглядали на Тiма, тодi знову повертались до краєвиду в вiкнi. Пана Рiкерта чимсь непокоїв цей поважний, аж сумний хлопець, i вiн вирiшив розважити його кумедними iсторiями з моряцького життя. Але скоро вiн помiтив, що Тiм задумався про щось своє i не слухає його.
Аж як пан Рiкерт заговорив про барона Троча, на чиєму мiсцi їхав тепер Тiм, хлопець видимо зацiкавився й навiть сам розговорився.
- Барон, мабуть, дуже багатий? - спитав вiн.
- Без мiри багатий! У нього є пiдприємства по всьому свiтi. Те гамбурзьке пароплавство, де я директором, також належить йому.
- То барон живе в Гамбурзi?
Пан Рiкерт якось непевно розвiв руками, немов хотiв сказати: "Що я знаю?" Тодi пояснив:
- Барон живе скрiзь i нiде. Сьогоднi вiн у Гамбурзi, завтра в Рiо-де-Жанейро, а пiслязавтра, може, в Гонконгу абощо. А головна його резиденцiя, скiльки менi вiдомо, - один замок десь у Месопотамiї.
- Ви, певне, дуже добре знаєте його?
- Його, Тiме, нiхто добре не знає. Вiн перемiняється, як хамелеон. Примiром, вiн багато рокiв мав тонкi стиснутi губи й колючi очi - я ладен заприсягтися, що вони були водяво-блакитнi. I ось я побачив його вчора, - аж вiн має лагiднi карi очi. I темних окулярiв на вулицi вже не носить. Але найдивовижнiше ось що: я нiколи не чув, щоб вiн смiявся, а от учора вiн реготав, як малий хлопчак. I нi разу навiть губiв не стис, як бувало звичайно.
Тiм квапливо вiдвернувся до вiкна, бо сам в ту мить мимоволi стис губи
Пан Рiкерт вiдчув, що його оповiдання чимсь i дуже цiкавить, i водночас бентежить хлопця. Тому вiн змiнив тему:
- А чого ти, власне, їдеш до Гамбурга?
- Хочу найнятись на який-небудь пароплав учнем офiцiанта! - I знову Тiм сам здивувався зi своєї несподiваної ухвали, хоч дивного в нiй нiчого й не було: адже треба з чогось починати, коли хочеш стати моряком.
Пан Рiкерт аж засяяв, гордий вiд того, що може допомогти хлопцевi.
- То ти щасливець, Тiме! - сказав вiн майже урочисто. - Коли тобi треба на вокзал, трамвай наче тiльки задля тебе повертає туди, а коли тобi потрiбна робота, мов з неба падає людина, що може її тобi дати!
- А ви можете влаштувати мене учнем офiцiанта?
- Офiцiант на пароплавi називається стюард, - поправив його директор пароплавства. - А тобi доведеться попервах бути юнгою чи боєм. Я тiльки хотiв би знати одне: чи твої тато й мама згоднi?
Тiм задумався лиш на мить, а тодi вiдповiв:
- У мене немає тата й мами.
Про мачуху вiн не сказав, бо знав, що вона нiколи не дала б йому дозволу найнятись на пароплав. I взагалi вiн не дуже задумувався над тим, що залишає позаду.
Куди дужче непокоїло його iнше: чи ця зустрiч iз паном Рiкертом справдi щасливий випадок, а чи, може, й тут доклав рук картатий пан, як у тiй iсторiї з мармуровим надгробком та з трамваєм?
Разом зi своїм смiхом Тiм утратив iще одне: простосердiсть i довiру до людей. I це було дуже погано.
Пан Рiкерт спитав його ще щось, але хлопець заклiпав очима, не зрозумiвши: так вирували думки у нього в головi.
