- Я питаю, чи не треба тобi допомогти взагалi? - ще раз спитав пан Рiкерт. - Чи, може, я тобi не подобаюся?
- Ну що ви, що ви! - швидко вiдповiв Тiм. - Навiть дуже!
Вiн сказав це цiлком щиро. В ньому враз зародилася впевненiсть, що цей чоловiк хоч i служить у картатого пана (чи то пак у багатого барона Троча), але не може бути Трочевим поплiчником. Тiм знову став простосердою дитиною, звичайнiсiньким чотирнадцятирiчним хлопчаком.
А пан Рiкерт спитав уже навпростець:
- Скажи, що з тобою таке? Адже ти сьогоднi ще нi разу не засмiявся, хоч посмiятись таки було з чого. Може, в тебе якась бiда?
Хлопець радий був би кинутись на шию пановi Рiкертовi, як роблять часом люди у виставах. Але в Тiм а то була не гра, не комедiя, а справдi нестерпуче поривання до людини, якiй можна все розповiсти.
I так важко було хлопцевi стримати те поривання, що вiд розпачу й безпорадностi йому з очей покотились, мов горох, сльози.
Пан Рiкерт сiв поруч нього й сказав якомога спокiйнiше, аж холодно:
- Ну, не плач! Розкажи, що з тобою таке.
- Я не можу! - вигукнув Тiм, тодi просто тицьнувся обличчям у плече пановi Рiкертовi, й сльози полилися ще дужче.
Вiн так хлипав, що аж тiпався весь.
Невеличкий повненький директор пароплавства взяв хлопця за руку й тримав, поки Тiм, утомившись плачем, заснув.
Десятий аркуш
ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР
Вантажно-пасажирське судно, що на ньому Тiм мав служити як стюардiв помiчник, називалося "Дельфiн" i ходило на лiнiї Гамбург Генуя.
До вiдплиття пароплава лишалося ще три днi, й пан Рiкерт узяв хлопця на той час до себе додому, до гарненької вiлли, що стояла на розкiшнiй набережнiй над Ельбою. Бiла, мов хмаринка на лiтньому небi, вiлла мала на чiльнiй стiнi, над дверима, пiвкруглий балкон, пiдпертий трьома колонами. Ганок з обох бокiв стерегли два лагiднi леви, витесанi з каменю.
Коли Тiм побачив той свiтлий, веселий будиночок, йому аж серце стислося. Колись, як вiн був iще веселим хлопчаком, той будиночок, певне, здався б йому чарiвним сном, житлом щасливого принца з якоїсь казки. Та хто продав свiй смiх, той хiба може бути щасливий? Поважний i смутний пройшов Тiм мiж двома лагiдними левами до дверей бiлої вiлли.
Пан Рiкерт жив удвох iз своєю матiр'ю, добросердою старенькою жiнкою з сивими кучериками й таким голоском, наче в маленької дiвчинки. Вона смiялася з усього, як дитина.
- Чого ти весь час такий сумний, хлопче? - спитала вона Тiма. Недобре так у твоїх лiтах! Iще встигнеш скуштувати серйозного в життi. Правда ж, Крiшане?
Її син, директор пароплавства, кивнув головою, вiдвiв матiр убiк i пояснив їй, що з хлопцем, видно, сталося щось жахливе, отож нехай вона буде з ним обережнiша.
Старенькiй нелегко було зрозумiти, що має на увазi її син. Вона виросла в багатому, веселому домi, вийшла замiж за багатого й веселого чоловiка й тепер доживала вiку в достатку й веселощах. Вона знала вбогi завулки лише iз зворушливих оповiдань, що, читавши їх, завжди плакала, а гризнi, заздрощiв, лукавства старенька просто не бачила в життi, бо не хотiла бачити такої поганi. Вона цiле своє життя лишалась дитиною, небесно-блакитною квiткою, що не могла вiдцвiсти.
- А знаєш що, Крiшане, - сказала старенька, вислухавши сина. - Я поведу хлопця погуляти, покажу йому мiсто. Ось побачиш, я його розважу, вiн у мене таки засмiється!
- Тiльки обережно з ним, мамо, - попросив пан Рiкерт. I старенька пообiцяла, що буде обережна.
Прогулянки з нею стали для Тiма справжньою мукою, бо вiн дуже полюбив це вiсiмдесятирiчне дитятко й радий був би усмiхнутись до неї, пiдморгнути їй, коли вона брала його за руку своєю маленькою м'якенькою ручкою. Йому хотiлось навiть подражнити її, немов старшу сестричку. Але смiх його був далеко. З тим смiхом ходив десь по свiту один химерний багатий барон. Тiм зрозумiв тепер: вiн продав найкраще з того, що мав.
У вiвторок старенькiй панi Рiкерт набiгла цiкава думка. Вона прочитала в газетi, що один ляльковий театр виставляє казку "Липкохвiст". То була казка про королiвну, що не вмiла смiятися. Панi Рiкерт добре пам'ятала всю ту казку. I вона вирiшила сходити на виставу й повести на неї хлопця, що не вмiв смiятися.
Та думка дуже сподобалась самiй панi Рiкерт, але вона зразу нiкому нiчого не сказала. Цiлий ранок тихенько собi посмiювалась i аж по обiдi запросила до театру свого сина й Тiма. Обидва вони не могли вiдмовити старенькiй i пiшли з нею.
Ляльковий театр був вiд них не дуже далеко - в невеличкому гамбурзькому передмiстi Евельгене, що лежить попiд кручами на березi Ельби й складається, власне, з одного рядка маленьких чепурненьких будиночкiв у садочках. Ото там, у заднiй кiмнатi одного ресторанчика, й мiстився ляльковий театр.
Невеличка зала була повна дiтей. Помiж них сидiло лиш декiлька батькiв та матерiв.
Панi Рiкерт зразу нагледiла троє вiльних мiсць у другому ряду i, смiючись та вимахуючи руками, пропхалася туди, її син iз Тiмом пiшли за нею. Тiльки-но вони повсiдались, як у залi погасили свiтло й невеличка червона завiса перед сценою пiднялася вгору.
Вистава почалася з вiршованої розмови мiж королем i волоцюгою. Вони стрiлися глупої ночi, в чистiм полi, при мiсяцi. Королеве обличчя було блiде й поважне. А волоцюга мав свiжi, червонi навiть при мiсячному свiтлi щоки й усмiхненi уста. Ось яка була їхня розмова, що з неї почалась вистава:
К о р о л ь
Дiйшли менi, добродiю, до слуху
Чутки про королiвну Несмiюху.
Я сам статечний, не люблю смiятись,
Отож би добре з нею нам побратись.
Та хтозна, де живе вона, одначе.
Не скажете? Я щедро вам вiддячу.
В о л о ц ю г а
Чом нi? Я вас охоче проведу,
Бо я i сам оце туди iду.
Та вам на шлюб не раджу сподiватись,
Бо я навчу ту панночку смiятись.
К о р о л ь
Не навчите, земляче, далебi,
Бо хто хоч раз помислить сам собi,
Що все живе на свiтi має вмерти,
Тому гiркої думки не вiдперти,
Що свiт - то лиш блискуча банька з мила:
Гра, поки лусне; а тодi - могила.
По думцi ж тiй годиться не смiятись,
А гiдному й поважному лишатись.
В о л о ц ю г а
Ви, пане, бачу, мудрий чоловiк,
Та трошечки не в той загнули бiк.
Пошився в дурнi, хто лиш смертi жде:
Життя тим часом мимо нього йде.
Бо ж келих роблять не щоби розбити,
А щоби мед-вино iз нього пити.
Вiн знає, що розiб'ється колись,
Та поки цiлий - дзень собi та блись!
К о р о л ь
Як може вiн радiти, що блищить,
Коли вiн знає: час його строщить?
В о л о ц ю г а
Отож вiн так i квапиться радiти,
Бо знає, що не вiк йому ряхтiти!
К о р о л ь
Вам рiч моя, мов по стiнi горох.
Ходiм лишень до королiвни вдвох.
Як ви насмiшите її, то вам
Я королiвство все своє вiддам!
В о л о ц ю г а
Ну що ж, забились! Але ж хто не знає,
Що смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє!
Адже з того людина й пiзнається,
Що в слушну мить вона смiється.
Завiсу опустили, i в залi стало майже темно. Тiльки крiзь нещiльно позавiшуванi вiкна просочувалося трохи свiтла. Дiти, що з них бiльшiсть не зрозумiли коротенького прологу, перешiптувались та чекали нетерпляче, коли ж нарештi почнеться справжня вистава.
Спереду, в другому ряду, нашi троє глядачiв тихо сидiли на своїх мiсцях i думали про зовсiм рiзнi речi, кожне про своє. Старенька панi Рiкерт сердилася, що мусить погодитися саме з волоцюгою. Бо вона не дуже шанувала волоцюг (хоч роздавала жебракам грошi без лiку). Вона б охочiше погодилася з королем, таким поважним i вродливим!
Пан Рiкерт, що сидiв праворуч неї, силкувався в пiвтемрявi розглядiти Тiмове обличчя. Та лиш один тоненький промiнчик падав на хлопцеве чоло, блiде, як у короля з вистави. Пан Рiкерт побоювався, що вигадка його матусi - повести хлопця до лялькового театру - не дуже вдала. Бо напередоднi вiн бачив, як Тiм плакав.
А в Тiмовiй головi билася тiльки одна думка: "Хоч би нiхто зараз не заговорив до мене!" Йому зовсiм здушило горло, аж вiддих перехопило. I весь час крутились у мозку останнi рядки прологу: "...Смiх людей вiд звiрiв вiдрiзняє! Адже з того людина й пiзнається, що в слушну мить вона смiється... смiється... смiється..."
Ось завiса знов пiднялась, i Тiмiв погляд, а тодi й усю його увагу прикувала до себе блiда-блiда, поважна-поважна королiвна, що виглядала з вiконця у високiй замковiй вежi.
В садочок пiд вiконцем вийшов король-батько. Побачивши його, дочка сахнулась назад i потихеньку зачинила вiкно.
Його величнiсть король сiв скраєчку на цямриння фонтана й почав виливати квiтам та водi свiй жаль: зiбрав вiн до замку всiх жартунiв та витiвникiв, улаштовує всiлякi можливi розваги, щоб насмiшити свою дочку, та все марнiсiнько.
Зiтхаючи, король пiдвiвся. Дiти в залi принишкли, як мишенятка.
Його величнiсть почав ходити по садочку туди й сюди, нарiкаючи на свою та на доччину долю. Та зненацька спинився й вигукнув:
- Якби хто її насмiшив, я б йому зразу вiддав її за дружину й пiвкоролiвства дав би в посаг!
В ту мить якраз увiйшли до садочка волоцюга з чужим смутним королем.
Волоцюга зачув розпачливу мову короля-батька й гукнув, не довго думаючи:
