— Колись, мо', розкажу, якщо не можна буде забути.
— Розумію. Куди ти?
— Я йду на схід.
— Куди?
— Туди. Я так завидую тобі.
— А я тобі.
— О, прокляті.
— Ой!
— У мене друга вдача. Я м'яка, не войовнича. В мені зло не три мається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?
— Чуєш? Гуде... Це наші.
— Правда? Це Василь... він...
— Старий казав — не за горами суд.
Вони прислухались. Десь далеко на сході розгортався великий бій. Гриміли гармати.
Німці відступали через село, кидаючи на шляху побиті гармати, машини. Люди ховалися в льохи.
— Поможи вам, господи!
Матері молилися в ямах за синів своїх, визволителів.
— Прилітайте, синочки, рятуйте нас!
Простягали з ям руки до неба. Материнські очі світилися сльозами надії.
А хто не встиг сховатися, того німці заганяли в грузовики і вивозили.
Уже підпалювали хати палії.
У хатах-дзотах одстрілювались кулеметники і артилеристи. Смертники-німці метушились біля гармат, стримуючи наступ, поки не знищили їх рідні наші танки разом з хатинами.
Військо входило, в'їжджало в село і мчало далі вперед. Бійці пролітали на танках, машинах чи просто бігли, гаряче і голосно дихаючи. Вони ще не вийшли з бою, очі їх дивились далеко вперед і горіли лютим огнем. Всі вони ще були в тому несамовитому стані готовності щохвилини забити ворога чи впасти мертвими, коли людина ще не цілком при собі. Вони були немов у якомусь жару.
Але радість перемоги почала потроху прояснювати людські чола. Бійці вже привіталися з народом і помагали вилізати з погребів і ям. Неначе мертві воскресали і виникали з землі. Плакали командири, не соромлячись своїх сліз. Плакав і Василь Кравчина.
— Драстуйте, мамаша, ну як же ви тут? Живі?
— Драстуйте! Христос воскрес! Спасителі ви наші.
З темних льохів, з брудних ям, із-під зруйнованих печищ вилізали землистого кольору, чорні, погано одягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, в землі, довго жили по той бік дозволеного людськими законами. Багато бачили вони такого забороненого для людських очей що не забудуть і потомки в віках. Якесь невимовне тавро жаху й скорбот і того, що лежить за межами обурення і відчаю, упало на них закарбувалось і довго-довго не зникне вже, як прокляття долі, до самої їх смерті.
Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські.
Люди оглядалися серед своїх пожарищ, шукаючи очима хат, і протирали очі, мов у сні.
— Доброго здоров'я!
Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому закону життя й по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому, що може жити й рости.
Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю.
Якесь насіннячко мочили у воді, причитаючи напівзабутих молитов на добрий урожай.
— Будьте здорові, дороге чоловічество! — Голос літнього вже Демида Бесараба тремтів од зворушення. У нього в хаті спинився штаб. Він угощав дорогих гостей. Чарка тремтіла у нього в руці. — Вічна пам'ять всім, хто прийняв труд і страх сраженій чи страм шибениці од руки супостата. А нам усім желаю виповнити життя своє трудами і перемогами на согласіє і братство. Хай же піде слава по всьому світу про ваше щедре серце і багату кров, щоб ніхто ніколи не сказав, що пожаліли чогось чи злякалися. Будьте щасливі, товариші, хоч не багаті, хоч розорені, пограбовані, без капіталу, а часом і без стріхи, що нігде буде на світі голову комусь приклонити.
— Так що ж це, товариші, знов невидержка? — спитав Бесараб і поник у глибокій печалі.
— Прощайте!
— Прощайте, батько!
— Ми повернемось!
Сини й онуки прощалися з Бесарабом. Прощалися командири. Поспішали. Плач і відчай.
— Де сини? — розлютований Ернст фон Крауз ударив Бесараба стеком по голові разів з десять. Ніколи ще не доходив він до такого сказу. — Де?
— Пішли в Червону Армію, — сказав Бесараб.
— Повісити на двадцять днів!
— Вішай, катюга. Тепер уже не страшно. Все одно не вийдеш живим.
Ернст фон Крауз задихався од злоби. Він упав. Його підхопили два офіцери. Коли Бесараба вивели, фон Крауз звернувся до Штігліца: — Вони вже все знають.
— Що все? — підхопив Штігліц.
— Що?
— Я не розумію.
— Вони знають, шо ви бовдур... Пальма?!
— Йаволь!
— Давайте диверсанта. — Ввели Мину Товченика.
— А?! — схопивсь за серце фон Крауз.
— Та не лякайся, не акай. Акаєш.
— Фу-х... Ти прав. Я вже тебе боюсь!
— Я бачу.
— Хто ти?
— А ти хто?
— Я твоя смерть.
— А я твоя.
— Моста ти висадив в повітря?
— Я.
— Яким чином?
— Секрет.
— Я тебе повішу!
— Вішай.
— Думаєш, не повішу?
— Ні.
— Ти щось придумав?
— Щось придумаю.
— Це феноменально. Фу-х... Невже ти маєш надію?
— Так. Я невмирущий...
— Він збожеволів... — Фон Крауз подивився на своїх офіцерів. — Але Запорожці вже тут. Ой... Присядь, мерзотнику.
— Присів.
— Ну.
