"Розiйшлися. Тому що менi стало лячно". "Та ну?" "Так. Ми ланчувалися в ресторацiї. Я щось розповiдав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, грiла теплими очима, все здавалося таким бездоганним i чудовим. Вона виглядала такою лагiдною, нiжною. Свiчки, мерло, тканi серветки на колiнах. У мене - плани, в неї - плани. Спiльнi, еротичнi. Я вiдчуваю шовк її панчiх, вона пестить ногою мiй пах. О, брате, мене пiдносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобiльного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потiм верещить: "Що? Чому це досi не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офiсу й повiдриваю вам усiм яйця!" Я кiнчив собi в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: "Щось не те? Я ненадовго з'їжджу, ти перепочинь, випий, а потiм ми продовжимо з того мiсця, на якому зупинилися". А я розумiю, що не зможу продовжити. Все, менi лячно". Бiльше вiн її не бачив. "Плакала? Нi, я не думаю, такi вмiють змушувати плакати, але самi нiколи не плачуть".
Я сиджу вдома й доганяюся фiсташками. Я нiчого не став говорити
Iгорковi про те, що все вигадав про свої раковi пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо вiн, звiсно, мучиться. В мене з'явилася одна пiдозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесi. Вона вiдповiдає вiдразу. "Ну? Народжуй швидше, не зволiкай, у мене немає часу". "Але зараз нiч, що ти робиш?" "Чекаю на дзвiнок iз Канади, замовила там деякi меблi. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилi було написано: "Все життя вона знаходила людям житло, i от нарештi знайшла й власне". "Чого тобi треба?" Яка ж Леська здогадлива.
"Слухай, ти часом не перетиналася з таким собi Iгорем?" "Ну", - каже багатослiвна Леся. "Так чи нi?" "Ну", - знову вiдповiдає вона, її просто так не зiб'єш. "Бачиш, я зараз iз ним працюю, ти можеш щось про нього сказати - ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власнi долi?" "Можу. За пiвроку, що ми з ним жили, вiн жодного разу не назвав мене на iм'я. Ще вiн носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбiглися, тому що я можу вилизати дупу в лiжку, але ж морально? Це вже - нi". Леся поклала слухавку. На моїй пам'ятi ще нiколи й нiхто так влучно не характеризував людину.
Що може бути гидкiшим за ранковий дзвоник? Нiчого. Те, що будильник розпочне своє стрекотiння, ти знаєш iще з ночi, але телефон? Вiд нього такої бридоти не чекаєш. Це - Валерiй Леонiдович. Клятий Лерик. "Менi казали, що тi, хто хворiє на серйознi хвороби, встають разом iз сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свiдомого життя". Я люблю своїх керiвникiв. "Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повiрив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, менi подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворiвся".
"А що таке? Когось термiново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?" - вiдгавкуюсь я. Можу собi дозволити, як тяжко-важко хворий. "Треба летiти до Москви". Ага, так я й полетiв. "До Москви? Тиць-гриць. Я щось не розумiю, чому я, мiжнародник, курсую шляхами Київ-Запорiжжя та Київ-Москва, це ви так собi уявляєте закордон, еге? Москва - це, по-вашому, що?" "По-моєму, питаєш? Як на мене, це - Запорiжжя, але набагато бiльше". "Валерiю Леонiдовичу, шановний. Нi, навiть вельмишановний. Я хочу у вiдпустку, вiдпочити хочу, а не летiти бозна-куди. Чого б це не запропонувати менi Iспанiю? Я б туди залюбки злiтав, ага".
"Вiдпочити? Ти при своєму розумi, хлопче? А лiкарняний тобi що, не вiдпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижнi, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканськi воли, як азiатськi мули, свiту бiлого не бачать". Пес смердючий, працює воно, ага, i всi iншi, аж запрацювалися по самi помiдори, один на Кубi з кончiтами гонсалес та хуанiтами перес, iнший - у Нiмеччинi (дастiш фантастiш, о, майне кляйне, я-я-я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всi боки. Гади. Якi вони всi гади. "Мовчиш, може тобi навiть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, вiдверто кажучи, мене це не хвилює. Я навiть можу поклопотати, щоб тобi виписали матерiальну допомогу на хiмiотерапiю або на профiлактику геморою, але зараз ти вiдриваєш свої батони i їдеш на роботу - оформлювати собi вiдрядження. Всi документи у секретарки". "Валерiю Леонiдовичу, а ви не боїтеся брати грiх на душу?" - запитую вкрадливо. "А я розцiнюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у вiдчаї, - а ти ж наче перебуваєш, - мають трохи розважатися, змiнювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресiя, то як кажуть у рекламi? "Геть, тоска - читай МК!" "Емка? Це ви про що? Про страусiв, нiмецькi авто чи нiмкень?" "МК - це "Московський комсомолець". От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригiналу". Бiльше вiн нiчого додати не хотiв.
На роботi панує тиша. До обiдньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нiкого не бачу. I серед тих, кого я не бачу, стовiдсотковим лiдером є моя секретарка (Секретарки Немає - тринадцять). На її столi однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В нiй мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власнiсть. Добре, хоч тема - пристойна, а не церемонiя вiдкриття якогось човника, що має пливти Яузою-рiчкою з жовто-блакитним стягом i тризубом на боцi, символiзуючи вiкову дружбу наших держав. Цiкаво, а що в цьому разi купувати для подарункiв? Я знаю що: "Iзбушкi? Щоб вiдповiдати: це не "iзбушкi", це - хатки! Палатєнца? Щоб вiдповiдати: це не "палатєнца", це - рушнички. I порцелянових кошечєк. Щоб вiдповiдати: а це не "кошечка", це - Тарас Григорович Шевченко".
О, Вiка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальнi. Не буду кидати привiтальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тiльки, що не бачив її обличчя, суцiльнi засмаглi ноги. Так, тепер на порядку денному - Iгорко, бо пiсля того випадку з кицюнею-Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартiнi. "Привiт", - кажу я. "Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очi принаймнi здоровi. Блиск! Чого тобi?" "Менi потрiбно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у вiдрядження".
"Клас! Ти мусиш менi подякувати. Привезеш менi московської горiлки та листiвки з Путiним, знаєш, якi є? "Путiн-гончар", "Путiн-слюсар", "Путiн-маляр". Я збираю. Це я сказав Валерiю, що тобi конче необхiдно рухатися та дiяти. Це ж треба, чувак, вiн мене, виявляється, слухає!" Я одного не розумiю: як Iгорко дожив до своїх рокiв i уникнув бiльш-менш серйозних травм. "Привезу, блiн, привезу я тобi коралове намисто, наволочуга ти така". Я навчився буркотiти подумки. "До кота я заїду. Тiльки ти поклади в холодильник консерви для нього, i для мене щось пожерти, а то в тебе завжди - рiдкiсний голяк. Може, тобi вже воно непотрiбно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б iнодi про це пам'ятати". Скажiть менi, за що я маю любити людство?
У лiфт ми всiлися разом, я з великою спортивною сумкою на плечi та Наталка зi своїми двома собаками. Так, Наталка - коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсi лiфт зупинився i прийняв у своє черево двох товстих тiточок. "Так. Є вiрогiднiсть, що ми застрягнемо", - подумалося менi. "Еге. Ти не помилився, козел. Я - є", - злостиво вiдповiла Вiрогiднiсть. I ми застрягли.
Жiночий голос, що мешкає в кнопцi виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хрiна ми вперлися в лiфт, наче лiфти в будинках iснують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять рокiв, а ви напхалися туди зi своїми сумками, тiлами та собаками. Потiм вона впiзнала Наталку - коханку самi пам'ятаєте кого (добре мати блат навiть на рiвнi лiфта, що застряг) i сказала, що все розумiє, що це просто важкий ранок i для неї, i що аварiйку вона вже викликала. Все це, втiм, було сказано таким тоном, що не залишало iлюзiй щодо змiсту: "Наволочi ви всi". От що вона хотiла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумiв.
Я застрягав у лiфтi кiлька разiв за своє життя. В рiзних будинках, примiщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерiв я тиснув iще частiше, бо помiчав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотiв бути хоча б поганеньким героєм-визволителем, хай хоч лiфтовим!), i що я помiтив? Хоч би де ти застряг, у кнопцi виклику живе один i той самий незадоволений життям жiночий голос, голос, надiлений цiкавою здатнiстю: ненавидiти тебе, людину, що застрягла в лiфтi, усiма фiбрами душi.
Ви нiкуди не поспiшаєте? Бо я - поспiшаю, але це ж дурниця - кудись поспiшати, коли ти все одно сидиш у зiпсованому лiфтi. Тому я маю трохи часу, поки їде аварiйка, яка вже точно нiколи й нiкуди не поспiшає, щоб подiлитися з вами своїми думками щодо пригод у лiфтi. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собi узагальнення, бо маю певний досвiд), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось iз них обов'язково це було. Розповiдi спочатку ведуться невимушено, вiльно, навiть весело, тому що людям притаманно вiрити в чудо, тобто вони щиро сподiваються, що аварiйка справдi приїде рiвно за десять хвилин. З iншого боку, люди, якщо вони не дiти, вже знають, що такого не буває, аварiйка нiколи не приїздить за десять хвилин, i тодi вони починають нервуватися.
