Я лупцював по стiнках лiфту. Собаки крутили вiд здивування мордами, маленький двiчi гавкнув вiд захоплення. "Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?" - спитала в мене Наталка. "Тобто всiстися на брудну пiдлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує мiсця". "Я мала на увазi, щоб ви поводилися спокiйнiше, вiд того, що ви лупцюєте по стiнах, нiчого не змiниться, а собачки нервують, вони хочуть пiсюняти, мої солоденькi". Слова "пiсюняти, мої солоденькi", - явно промовлялися не до мене, тому що були сповненi солодких iнтонацiй, так зазвичай говорять до дiтей, собачок, котикiв чи квiточок.
З цього моменту почалася наступна стадiя. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно вiд статi, вони почали мiрятися членами. Тобто дiлитися подробицями, кому з них бiльше не пощастило через це застрягання. Жiнки почали нудити, що запiзнюються на роботу. Наталка цiлувала песикiв, заспокоювала їх i все бiдкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирi, а коли в тебе козирi, навiщо поспiшати їх демонструвати, хай пониють iще бiльше, щоб потiм їхнi нийки порiвняно з моїм горем здалися їм такими нiкчемними, що аж сором.
Аварiйки не було, я витяг мобiльний телефон, зiтхнув, аж потiм подумав: а кого менi набирати? Хто може менi зарадити в такiй ситуацiї? Телефонувати з єдиною метою - тiльки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у лiфтi? На мiсцi Валерiя Леонiдовича я б нiколи собi не повiрив. Менш вiрогiдним могло бути тiльки повiдомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дiвчинку пiд час пожежi. "Я запiзнююся на лiтак", - виклав я свiй козир. Усi принишкли. Ось воно, усвiдомлення дрiб'язковостi власних iнтересiв та проблем. Я так i знав.
Нашi люди, втiм, мають одну цiкаву рису: на чужий бiль вiдгукуються швидше, нiж на чужу радiсть. Тому пiсля хвилинного мовчання вони почали висловлювати спiвчуття. "Ай-ай-ай". "А у вас є хоча б який запас часу?" "Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якiй на лiтак?" "Давай телефон, будемо дзвонити Сашковi", - впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. "Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобiлки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в лiфтi, я - нiчого. Але тут є хлопець, який запiзнюється на лiтак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авiалiнiям, нас от-от мають визволити, тому якщо вiн i запiзнюватиметься, то не бiльше, нiж на пiвгодини. Ага, вони ще й не стiльки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па". З такою коханкою - секретарка, помiчники, радники - на фiг не потрiбнi. "Все, вiн задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся". I менi трохи попустило.
Всi двадцять хвилин, якi ми провели в лiфтi пiсля цього дзвоника (до речi, Сашко вiддзвонився i сказав менi, щоб я переказав "Натусику", що вiн усе зробив, як слiд, а ще поцiкавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварiйникiв i робили припущення, чим вони там займаються. "Це ж набрехали, що вже виїхали, а самi сидять, грають в очко та пиячать". "От самi заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне". "Вже напилися так, що дороги не бачать". "Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Днiпро пiшли". "А куди їм поспiшати? Робочий день iде, все нормально, люди нiкуди не подiнуться. Куди їм подiтися? Вони ж у лiфтi сидять". А потiм пiшли суцiльнi мати, я б iз задоволенням тут їх навiв, але не почув нiчого оригiнального, стандартнi матюки, ви їх точно знаєте. Нарештi вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубiйка. З однiєю тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волi, ми розбiглися кожен у своїх справах, навiть не полаявшися з аварiйниками з приводу їхньої повiльної працi, тому що як не крути, а сварити власних визволителiв було таки незручно.
Дзвоник. Валерiй. "Ти де?" Кажу, що заповнюю митну декларацiю. "Поквапся. Чого ти зволiкаєш, я не розумiю? Де ти був? Чого? Хутчiш давай. Бо Жорж хвилюється". До лiтака я потрапив останнiм, навiть вiдчув себе членом уряду: останнiй, один, той самий, на якого нарештi сидять i слухняно чекають семеро! Лiтак, який не злiтає, схожий на лiфт, що застряг. Ти сидиш i нiчого не можеш iз цим вдiяти. А я - сам, кум королю, у супроводi дiвчинки та хлопчика з рацiями, в якi вони постiйно щось шепотiли, сам у маленькiй бiленькiй машинi, на задньому сидiннi, розкинувши монтанiвським орлом руки.
Краса. Втiм, коли я зайшов, усi пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собi змiнити маршрут.
Менi все життя бракувало уваги, але ви знаєте, iнодi вiд уваги дуже плющить. Злi, знервованi обличчя. Як менi знайти обличчя Жоржа Юрiйовича, людини, що розумiлася на власностi й мала повноваження очолювати делегацiю та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку ХХI сторiччя). Ще мене попередили, що до Києва вiн прилiтає iз Франкфурта i вiдразу вiдлiтає до Москви. А менi треба з ним познайомитися й виробити спiльну позицiю.
Я сидiв у лiтаку в бiлому костюмi з коноплi (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк "Клiнков ВIП" iз фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публiку, яка миттєво втратила iнтерес до мене (як i я сьогоднi до аварiйникiв), щойно лiтак затупотiв колiщатками по смузi. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподiбної голови та плечей, що стирчать по боках вiд крiсла, цей чоловiк не цуратиметься питань власностi, особливо чужої власностi, i, цiлком можливо, походить iз модного мiста Донецька. Я наблизився, на його шиї помiтив Пашу Картьє, який впився в усi його пори. "Доброго дня. Жорж Юрiйович, якщо не помиляюся?" На мене дивилися добрi, каламутно-зеленi очi. "Ага! Стецько! Слухай, а ти - спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… i костюмчик такий - нiчого собi… молодець. Цiлком наша людина". Я не знав, радiти цьому чи нi, бо не знав, який змiст вкладав життєрадiсний Жорж у поняття "наша людина". Я ввiчливо всмiхнувся.
"Сiдай! Тут - порожньо". Вiн кинув оком на крiсло поряд. Я сiв. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постiйним гигиканням Жорж Юрiйович нагадував менi Лiкаря Лiвсi з мульта Данила Черкаського "Острiв скарбiв". Коли я сiв, вiн одразу розповiв менi анекдот. "Це щоб ти збагнув, яка в нас спiльна, ги-гик, позицiя!" анекдот Жоржа Юрiйовича, розповiдається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрiйович
"Вiдсидiв браток у тюрязi вiд дзвiнка до дзвiнка. Нiкого з корешiв не здав, поводився гiдно, нi на кого не стукав, а коли вiдкинувся з зони, то друзi його стрiли як слiд, усiм забезпечили з голови до нiг. Бо - заслужив, правильний чувак тому що. I от десь через рiк телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя-буття. Питає: "Ну, кореш, як ти там, не бiдуєш? Той вiдповiдає: Я в повному шоколадi. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАI зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дiвку - бiлявка з сiдницями, цицьками, ротом, очима, суцiльнi заздрощi, а не дiвка. Що й казати - вiльне життя, замкнувся у ваннiй, дрочу собi, нiяка сука не заважає". Той питає з непоняткою повною в голосi: "Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?" Йому цей вiдповiдає: "Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зi столу не тирить, нiколи мене не закладає…"
Я гигикнув. За це мене було радiсно вдарено по плечi. "Бачу, ти повнiстю наша людина. Прорвемося". Спiльнi позицiї вироблялися з карколомною швидкiстю. В кишенi крiсла, яке я перiодично штурхав ногами i щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензiями, я знайшов, так, - "Московський комсомолець". Чудово. Розгорнув. Цiкава стаття про скiнхедiв. Лисих молодикiв, котрi ненавидять грузинiв, арабiв, фанiв київського "Динамо", i, я так думаю, несхвально ставляться до негрiв. Як побачать - вiдразу лупцюють ногами. I пики у кров. Тiльки так. I в мене з'являється мрiя. Я уявляю собi, як я, чаклун, пiд час футбольного матчу "Спартак" (Москва) - "Динамо" (Київ) у центр стадiону обережно ставлю Валерiя Леонiдовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з пiвмiсяцем по центру. Цинкову труну з його тiлом я б забрав особисто.
Варто зауважити, що в Жоржа Юрiйовича була цiкава звичка: мабуть, вiн думав, що я недочуваю, тому що постiйно, звертаючись до мене, смикав за рукав мого бiлого костюма i в такий спосiб пiдтягував мене ближче до себе. Людина - небаченої сили, щоб отак мене пiдтягувати, я теж маю солiдну вагу та зрiст. Пiсля цих його смикань я постав у всiй красi перед росiйськими прикордонниками, правий рукав мого костюма виглядав так, наче всю нiч на ньому кублилися собаки з брудними лапами, або нагадував зiм'яту серветку, яку залишили на столику в ресторацiї - заляпану кетчупом, прикрашену плямами вiд олiї та чорнила.
Зустрiчав нас працiвник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зi скуйовдженим волоссям свiтлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрiшкуватi вiд природи блакитнi очi. А ще вiн був заїкою. "А що це у вас у пакунках?" - запитав Петрусь Жоржа Юрiйовича. "Та таке", - весело вiдповiв той. Я знав, що нiяких валiз чи багажу в Жоржа не було, окрiм цих двох пакетiв, якi були набитi пляшками iрландського вiскi та блоками цигарок "Мальборо", придбаними у Франкфуртському дютi-фрi.
