7. Визнання злочину особливо тяжким можливе лише на підставі КК України (див. коментар до ч. 5 ст. 12 КК).
8. Поняття прав і свобод громадян України (див. коментар до ст. 1 КК).
9. Поняття інтересів України є оціночним і має визначатися з урахуванням значущості для держави охоронюваного КК об’єкта та суспільної небезпечності посягання. Зокрема, злочинами проти інтересів України можуть бути визнані злочини проти основ національної безпеки України, певні злочини проти громадської безпеки, у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.
10. Застосування космополітичного (універсального) і реального принципів можливе за умови, якщо іноземці або особи без громадянства, що не проживають в Україні постійно, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.
Стаття 9. Правові наслідки засудження особи за межами України
1. Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України.
2. Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.
1. У частині 1 ст. 9 КК вказано на можливість врахування вироку суду іноземної держави до осіб, які були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України. Це відповідає вимогам ст. 56 “Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків” (ратифікована Законом України від 26 вересня 2002 р.), відповідно до якої “кожна Договірна Держава приймає таке законодавство, яке вона вважає за доцільне, для того, щоб надати можливість своїм судам при винесенні вироку брати до уваги будь-яке попереднє європейське судове рішення у кримінальній справі, винесене за інший злочин… з тим, щоб додати до цього вироку усі чи деякі наслідки, які її законодавство надає вирокам, винесеним на її території. Вона визначає умови, за яких такий вирок береться до уваги”.
Положення ч. 1 ст. 9 КК так само може бути застосоване до громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. При цьому врахування вироку суду іноземної держави є правом суду України або іншого відповідного органу, а не обов’язком. Тому вказані в ч. 2 ст. 9 КК правові наслідки можуть і не враховуватися.
2. Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при: кваліфікації нового злочину; призначенні покарання; звільненні від кримінальної відповідальності; звільненні від покарання.
3. Рецидив — це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (див. коментар до ст. 34 КК).
4. Невідбуте покарання — див. коментар до статей 71 і 82 КК.
5. Інші правові наслідки — до них належать повторність і сукупність злочинів, вид і розмір призначеного покарання, зобов’язання при умовно-достроковому звільненні, зобов’язання відшкодувати заподіяну в результаті злочину матеріальну шкоду тощо.
6. Кваліфікація злочину — це встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками скоєного діяння й ознаками злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою в законі про кримінальну відповідальність. Така відповідальність встановлюється на підставі складу злочину.
7. Призначення покарання — див. коментар до статей 65-73 КК.
8. Звільнення від кримінальної відповідальності — див. коментар до статей 44-49 КК.
9. Звільнення від покарання — див. коментар до статей 74-87 КК.
Стаття 10. Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину
1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.
2. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.
3. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.
1. У статті 10 КК уперше для кримінального законодавства України передбачено інститут видачі особи, яка вчинила злочин (екстрадицію). Під видачею розуміють передачу особи, яка вчинила злочин, однією державою (що запитується), на території якої ця особа знаходиться, іншій державі (що запитує), на території якої було вчинено злочин або громадянином якої вона є. Стаття передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочин: видача для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду (частини 1 і 3) і видача для виконання покарання (частини 2 і 3).
2. У частині 1 ст. 10 відповідно до статей 25 та 26 Конституції України наведені суттєві обмеження щодо можливості застосування інституту видачі особи. Ці обмеження стосуються громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин поза межами України. Вони не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду. Водночас зазначене положення стосується лише національної, а не міжнародної юрисдикції. Щодо видачі зазначених осіб повноважному міжнародному суду, то вона можлива. Конституційний Суд України у висновку (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 р. роз’яснив, що міжнародний кримінальний суд не може прирівнюватися до іноземного суду, оскільки створюється за участю та згодою держав-учасниць на основі міжнародного, а не національного права (абз. 2 п. 2.3.2 мотивувальної частини зазначеного висновку). Отже, використані законодавцем у ч. 1 ст. 10 КК слова “та віддання до суду” треба тлумачити обмежено, маючи на увазі випадки віддання лише до іноземного суду, що здійснює національну юрисдикцію. Треба також зазначити, що видача, а точніше “передача” зазначених у ч. 1 ст. 10 КК осіб до міжнародного суду можлива лише за умови приєднання України до відповідних установчих угод (конвенцій, статутів тощо) та прийняття на себе певних міжнародно-правових зобов’язань. Щодо “Римського Статуту Міжнародного кримінального суду” від 17 липня 1998 р., підписаного від імені України 20 січня 2000 р., про який йдеться у висновку Конституційного Суду України від 11 липня 2001 р., то на цей час приєднання України до цього Статуту не ратифіковане Верховною Радою України.
3. Відповідно до норм конституційного права України не підлягають видачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною було надано притулок в порядку, встановленому законом (ст. 26 Конституції України).
4. Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом держави, а не обов’язком. Підставою такої видачі служить вирок, винесений судом держави, що запитується, щодо громадянина держави, що запитує, який набрав законної сили, а також міжнародний договір, учасниками якого повинні бути Україна і держава, що запитує. При цьому видача для виконання вироку може бути, здійснена лише щодо осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства держави, що запитує, є кримінальне караними. Наприклад, така видача злочинців передбачена “Європейською Конвенцією про видачу правопорушників” від 13 грудня 1957 р. (ратифікована Законом України від 16 січня 1998 р.), Мінською “Конвенцією про правову допомогу в правових відносинах з цивільних, сімейних та кримінальних справ”, що була укладена державами — членами СНД 22 січня 1993 р. та ратифікована Законом України від 10 листопада 1994 р. (Україна в міжнародно-правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — Кн. 1. — С. 1041—1082), “Європейською конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків” від 28 травня 1970 р., що ратифікована Україною Законом від 26 вересня 2002 р. Так, згідно зі ст. 56 Мінської конвенції видача для виконання вироку можлива лише за таке діяння, яке визначається злочином в обох державах і за вчинення якого особа, яку треба видати, була засуджена до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або до більш тяжкого покарання. Відповідно до Європейської конвенції 1970 р. “санкція може виконуватися іншою Договірною Державою тільки у разі, якщо згідно із її законодавством дія, за яку була встановлена санкція, була б злочином в разі її вчинення на її території, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню, в разі якщо вона вчинила б цю дію там” (ч. 1 ст. 4).
