– Рукомиш відомий не тільки на Тернопіллі, а й в усій Україні та далеко за її межами… – І ані слова про скульптуру Пінзеля.
«Скоріше в Рукомиші станеться землетрус, ніж село віддасть свій оберіг».
Це незнайома жінка їй сказала там, у Рукомиші, тиждень тому. Впевнено так мовила, без тіні сумніву. Жителька села, не надто й схожа на місцеву, а може, до батьків приїхала. Запитала Галю біля джерела:
– Знову «Святого Онуфрія» до Парижа просили?
Галя хитнула головою.
– Я журналістка, ви помилились. – А тоді й сама від запитання не втрималася: – Чому рукомишці не хочуть, щоб «Святий Онуфрій» побував на виставці у Луврі?
Жінка напилася води зі складених човником долонь, обтерлася навхрест:
– А чого ми маємо вірити, що його повернуть?… Не віддадуть його люди. Побачите. Навіть на кілька днів не віддадуть, скоріше землетрус у Рукомиші станеться, ніж «Святий Онуфрій» звідси зрушиться…
От і стався. Слова, слова… Часом вони біжать перед подіями, нагадуючи нам: думай, що кажеш.
Кинулася шукати телефонний номер настоятеля храму. Де ж той телефон? Де блокнот?…
– Ма… – бадьорий голос за спиною. – Ти що сьогодні, за три хвилини впоралася?
Вікторові-молодшому тільки б поіронізувати, спостерігаючи за нею з-за дверей.
– Що сталося? – усмішка зійшла з обличчя.
– На церкву в Рукомиші скеля впала. А там Пінзель, уяви! «Святий Онуфрій».
– Завалило?
– Не знаю.
– Що ти шукаєш?
– Телефон священика. Де я його записала?…
Син мовчки пішов до «дитячої», вже навіть не «студентської» (повиростали хлопці), ввімкнув комп’ютер під братове бубоніння: «Що ви ганяєте по хаті від самого ранку?…» Сергій перекинувся на другий бік, глибше зарився в подушку: «Спати не даєте…»
– Ну от… – Віктор-молодший надибав, що треба. – Ма, чуєш? У новинах повідомляють, що церква напівзруйнована, а скульптура Пінзеля вціліла. Не хвилюйся. Нічого твоєму «Онуфрієві» не сталося.
Були плани на день, та розвіялися. В одну мить перемінилися. Дорогою до Тернополя взялася обдзвонювати всіх. Іван мовчки тримався за кермо, лише вкрутив звук до мінімуму, щоб музика не заважала.
У редакції довго не озивалися. Де ходять? Що за манера ігнорувати дзвінки…
– Нарешті, – дорікнула Славі, заступниці. – Мій репортаж із Рукомиша наразі не ставте, не верстайте. Привезу новий. Чула новину? Отож… Звісно, встигнемо. Тримайте розворот.
Далі Віктор…
– Вікторе, сьогодні до тебе Сергій прийде. Принесе їжу і… ті таблетки, що вчора їх виписали. Покажи лікарю, він усе пояснить. Та добре. Це вже добре… Припини. Що на тебе найшло? Завтра заїду Сьогодні я не маю ча… Сьогодні не зможу. Їду до Рукомиша. Та знову ж, знову. Потім розповім.
Тепер Ірина…
– Слухай, ми ж мали збиратися?… Доведеться без мене… А-а-а… якщо так… то, може, на день перенесемо?… Як ти на це?… Та от маю бути в Рукомиші. Чула? Ну от. Підходить, звісно. Треба навік призначити тебе відповідальною за збір. Тоді до завтра.
Так. Магда…
– Магдо, алло, чуєш? Тут така пропозиція, тільки не відмовляйся. Піди замість мене до Валі сьогодні… Ти ж казала, що хотіла підстригтися. Підеш? А дітей куди?… Чудово. Та, звісно, пам’ятаю… Зараз вона тобі телефонуватиме, я попросила перенести зустріч. От і добре. Тоді й оцінимо твою нову зачіску.
Тепер перукарка…
– Валю, це я, тільки не ображайся, я знову не можу. Але замість мене буде Магда… Не знаю поки що. На тому тижні, мабуть. Треба подивитись, у які дні я зможу. А цього тижня я зовсім не маю… Нема коли, дуже багато справ. Зідзвонимося, дякую.
Телефон нагрівся, вухо горить – денну норму розмов по мобілці виконано. Погляд перебіг униз: на ногах – хатні капці, зручні, розчовгані.
– Іване! – з докором, наче він у чомусь винен. – Чого ж не сказав?
Водій глипнув на неї, скоса подивився на її недоречне взуття:
– Я думав, так треба. Дорога ж неблизька.
– І що тепер?
– Ви ж маєте туфлі в багажнику. Чи вернемося по інші?
Галя згадала про ділові «човники», що їх колись сама залишила в редакційному «пежо» про всяк випадок, ось він і стався. Знову глянула на свої капці Шахразади, махнула рукою: вперед.
– Тоді вже й олівець витягніть із зачіски…
Хапнулася за вузлик, скручений з волосся, – вона так часто вдома робить, коли читає чи пише: підхопить олівцем чи ручкою довгого чубчика, крутить, крутить, а тоді й застромить над правим вухом. Іноді забуває витягти.
– Все, Іване, – хмикнула, усміхнувшись, іще й глянула в його обличчя – серйозний (невже не смішно?). – Гаразд, замовкаю.
Обличчя незворушне. «Ви мені не заважаєте» – написано на ньому.
– Сама собі заважаю, – трошки відкинула спинку крісла, вмощуючись зручніше. – Помовчу, відпочину від себе.
Водій хитнув головою, він розумів: шефиня хоче їхати в тиші. Іванові двічі повторювати не варто. Ледь чутна музика – усе, що їй тепер треба. Головний редактор журналу, вона зазвичай була стримана у виявах емоцій і не вирізнялася балакучістю. Іноді за довгу дорогу до сусідньої області вони могли перемовитися лише кількома словами. Цю рису він уважав за одну з найголовніших чеснот начальниці. Небалакуча жінка – рідкісна вдача, незаперечний джек-пот у життєвій лотереї такого чоловіка, як він, бо вдома усі його жінки, увесь сімейний жіночий батальйон – дружина, теща, доньки – усі без винятку дуже охочі говорити. Голосно й одночасно. Його вуха кайфували на роботі. Шефиня навіть не здогадувалася, що саме за це він найбільше цінує свою роботу. Її телефонний ступінчастий монолог (він не чув відповідей) був єдиною промовою за всю дорогу, якщо не рахувати запитання «ми мінералку маємо?».
На задньому сидінні біля пляшки з водою лежало дерев’яне яблуко – у коробці з-під подарункового набору, що складався з двох горняток із малюнком розрізаних навпіл яблук. Тепер ця коробка правила за футляр для творіння Майстра. Галя майже не сумнівалася, що його ім’я – Пінзель. З нею майже ніхто не погоджувався, але це не заважало їй триматися своєї думки.
Минулого тижня, перш ніж їхати до Рукомиша, Галя попросила в Магди – вона так і сказала – яблуко Пінзеля. Хотіла показати його настоятелеві рукомиської церкви, де зберігали скульптуру святого Онуфрія. Магда замислилася: «Де ж те яблуко?» А тоді підхопилася, рушила до комори, до полиць, заставлених слоїками з варенням нового врожаю, витягла з кутка коробку: «Ось, бери». Але того разу Галя забула яблуко вдома. Тепер узяла, про всяк випадок прихопила, хоч не знала, чи зацікавить воно отця Михайла такої особливої днини.
З настоятелем церковці вони познайомилися кілька років тому: вона – авторка роману про Пінзеля, він – головний хоронитель «Святого Онуфрія», фігури з місцевого каменю – травертину, визнаної за шедевр. Скульптура та ніколи не полишала Рукомиша й церкви Святого Онуфрія. Галя тоді поверталася з Бучача, міста Пінзеля, – це зовсім близько, можна й пішки дійти.
Розповіла тоді священикові, як її з товаришками взяли на кпини з тим яблуком: який то, мовляв, Пінзель? Геній на такі дрібнички не розмінювався, він мислив масштабними категоріями, він такі скульптури різав, що в двері не проходили. «А “Святий Онуфрій” як же? Його масштабним не назвеш». – «А що “Онуфрій”? Були й такі роботи, звісно, нижчі за людський зріст, але бучацький сницар [3] творив переважно для вівтарів і фронтонів будівель. Боцеті [4] – інша річ, де вже без них. Для скульптора ті моделі, ті пробні зразки – як для маляра ескізи, невід’ємний етап роботи. Що ще? Голови ангелів Пінзеля? Було й таке, але ж як компоненти композицій… Будь-що – тільки не яблуко! Бо що може бути простішим від яблука?…»
Галя закинула пляшку з мінералкою на заднє сидіння, підтягла до себе коробку, відгорнула паперові серветки й, неначе зі сповитку, звільнила дерев’яне яблуко з натуральний ранет завбільшки, із затертим уламком на чубку – там був колись листочок на ніжці. Знайома шерехатість під рукою нагадала про той день, коли увесь квартет – Галя, Магда, Ірина, Луїза – надибали цю іграшку в павільйоні секонд-хенду Магда, щоправда, чекала на них у машині, гортаючи книжку, шкодувала, що не залишилася вдома, готувала б книдлі, а не нудилась у задушливому салоні. Яблуко стало для неї «призом за терплячість». Із появою цієї забавки жінки пов’язали ті зміни, що сталися згодом у житті кожної з них. Яблуко покотилося з рук у руки: то в однієї затримається, то в другої погостює. І всіх на своєму шляху обдарувало сюрпризом казкової щедрості. У таку неймовірну картину склалися тоді причинно-наслідкові зв’язки.
