В этом сборнике стихи на русском и украинском языках вперемешку – так он был первоначально составлен и так я его и представляю Вашему вниманию.
С уважением автор
Мне не жалко, бери, ничего не прошу,
Все, что будет, тебе я прощаю.
Я твой образ, в глазах, постоянно ношу
И о прошлом касании вздыхаю.
Голос чудится мне, в гаме дня и в тиши,
И улыбки сияние родное…
Но касания тела не насытят Души,
А два рядом не то же, что двое.
Мы расстанемся вскоре, уже решено.
Но я знаю, средь чувств непогоды,
Ты придешь посмотреть на чужое окно,
Что моим было долгие годы.
Ты захочешь хоть тень увидать на стекле,
Ощутить хоть бы отклик огня …
И Душа встрепенется о прошлом тепле,
И, быть может, поймешь ты меня.
Сжигаю память всех прошедших дней:
И взлеты прошлые, и прошлые падения,
Любви (отбывшей) прошлый юбилей,
Прошедшего все времяпровождения.
Все позади! Пусть все горит огнем!
Домой! Домой! Я покидаю дом.
Я люблю тебя телом, но больше Душой.
В эти странные дни, когда все решено,
Я, как прежде, готова проститься с тобой
И, по-прежнему, жду все равно.
Мне в глаза бы твои все глядеть и глядеть.
Еще пара шагов и не встретимся впредь.
Что тянуть с этой парой шагов?
Нашу долгую песню пора бы допеть,
Но в Хаосе еще столько слов.
Не верь, если скажут тебе, аhуви[1],
Что я заблудилась в несчастной любви.
Любви несчастливой, конечно же, нет.
Любовь – сказка жизни,
раскрывшийся Свет,
Луч солнца в росинке, в сосновом лесу…
Улыбка, которую в сердце несу.
Да, вот и все. Прости. Я уезжаю.
Ты пожелай, чтоб легким был мой путь.
Мы больше не увидимся, я знаю,
Вот разве что во сне когда-нибудь.
Молчи. Я все сама себе сказала.
Ни слов, ни чувств напрасно не тревожь.
Я еду навсегда. Ну, так и что ж?
Я двадцать лет жила как у вокзала,
Все ожидая, что вот-вот придешь.
Не обертайся. Мушу пережити.
Хоч серця метроном ще б’ється в резонанс
l ще «рiзбить печаль свої дереворити»
Та вибрані шляхи вже роз’єднали нас.
Я так тебе ще прагну цілувати,
Прижатись до нестями в відчуттях.
l ти ще поруч (можна все сказати),
Та кожен з нас на свій ступив вже шлях.
l за фіранки слів не варто вже ховатись…
Роки й роки, все сказано в свій час…
Ось-ось i вже нам більше не стрічатись.
Можливо, лиш зоря на мить з’єднає нас.
l стане млосно, очі, губи друга…
l, крізь фізичні відстані Землі,
Підхопить раптом нас тугої хвилі туга
l закачає в зоряній iмлi.
Ти глянь-но у вікно:
Там дощиків засів.
То все було давно,
Ще за старих часів
То все було колись,
Комусь, когось назад…
Ти в серце подивись,
Там також дощепад…
Не треба, помовчи,
Минулися слова.
Як сонцю уночі
Їм вже/ще не пора.
Зі спадщиною пережитих літ
Ми кожен день народжуємось в світ.
Про кількість літ питатися дарма,
Ми вже не ті, вчорашніх нас нема.
Не паросток, насіння, не бутон,
Що було – ніби є i ніби сон.
Лишились шрами, зморшки на чолі
l тихі очі, в сумі і теплі.
Нічого випадкового немає –
Повторюєш мені ти знову й знову.
Ти правий, всіх нас Бог Веде і Направляє,
l нам Дає думки і Відкриває мову.
Вже розколовся час. Та крізь круті пороги,
На перехресті вчора й майбуття,
Лише на мить схрестилися дороги:
Ні там, ні тут, свій світ і каяття.
Ніхто чуже життя не може перебути.
l, хоч рука в руці, та жити мусиш сам,
Звільнися від лузги, дурману та отрути…
Ти в себе подивись і все прозрієш там.
А побут нас усіх у вирі буднів крутить,
У кожного проблем, повір, чималий міх,
Та більшість, через це, своє життя не губить.
Чого ж ти падаєш, адже ти краще них.
За домами зелени разливы.
Замерла, почти что не дыша.
Вот места, где были мы счастливы –
Обмануться тянется Душа.
Но смеется разум: наважденье,
Фикусы – красивые деревья.
А наш лес за морем, за границами,
За до слез сомкнутыми ресницами.
Так я єврейка, родом з України.
Жидівка – кажеш ти, То що ж, нехай і так.
Я, гордо, на чолі несла єврейства знак
l не ховалася, як дехто, у шпарини.
Я прізвище єврейське зберегла.
Я все життя «жидівкою» була.
Тут праотці мої, в забутих вже віках,
Роботу віднайшли собі i дах.
Я народилась тут, батьків тут поховала…
А звідки ти взялась? -ото мені цікаво.
Чи не від тих навал монгольсько доби,
Що щирий люд землі підняли на диби?
Чиж пращурку твою не зґвалтували були?
Бо звідки ж в тебе ці монгольські скули,
Мигдалини очей, той неповторний ніс?
До справжніх українок придивись,
Що не сичать, не бризкають слиною,
Не марять світ затьмарити пітьмою,
Не б’ють себе у груди щохвилини,
Доказуючи: я – для України!
l не шукають потім в прадідах „жидів”,
Щоб назавжди покинути «свій Львів»,
«Свою Галичину, свою Вкраїну
l неповторну мову солов’їну».
Ти ж не бажаєш в Україні працювати,
Багатше жити у Австралії, Канаді
Та знов „жиди”, у котре, на заваді
Де ж, в дідька, ту жидівську маму взяти?
l ти сичиш i бризкаєш слиною…
Всі вині, всі гнобили, обкрадали,
Привчили бути нишпоркою, рабою
А під кінець ще й мову відібрали…
А я – „жидівка”, народилася у Львові,
Мені всі люди – люди однакові.
Мене дістали вже твої промови,
Бо все моє життя у Львові є дві мови.
l вчилася я тут і працювала,
l на обох писала й розмовляла,
Не нишпорила, і не плазувала,
Не крала і рабинею не стала.
Рождаемся мы там, где нас родили:
В Америке… Израиле… России…
И, согласитесь недруги и други,
Нет в этом ни вины и ни заслуги
Владыка Мира, Бог моих отцов,
Спаси меня от недопонимания,
И Защити мое существование,
И Дай прийти к Тебе в Конце Концов.
Ты Всемогущ! Что я перед Тобой?
Что пред Тобою все изыски мира?
Я не орган, я даже и не лира…
Не деревом, травинкою простой
Тобою взращена я в поднебесье.
Но и во мне ведь чье-то равновесье…
И я ведь что-то значу в Бытие –
Как камень, как травинка на Земле.
У кожного з Души є тільки половина,
Бо чоловік + жінка – це Людина
(Дивиться шостий день у роздiлi «Буття»)
Ми тільки половинки – ти і я.
Стихи рифмуют не пророки.
Хоть резче в них, подчас, пороки
И ярче мир в своей красе,
И четче времени приметы …
– То лишь другой Души отсветы,
Мятущейся в миру, как все.
Плачет тучепад,
Длинных струй поток.
Сердце, невпопад,
Сбросило листок.
Оглянусь назад –
Сколько там всего.
Сколько? – Вехи дат,
Больше ничего.
Дивный синий свет
Дарит неба свод…
Боль или ответ?
Вечера ль исток?
Иль всему исход?
Этот город мне бросить совсем не легко,
Здесь с рожденья живу я года и года…
А родная земля от меня далеко
И я не была там никогда.
Там жили мои предки седой стариной,
Там язык, что я только теперь познаю,
Там никто и не знает про муку мою
И не ждет, что вернусь я домой.
Читаю я труды, седые, мудреца.
Ищу для понимания смирения.
Но как же можно так любить Творца
И ненавидеть все Его Творенья,
Иллюзию Земного Бытия?
Себя как разделить на «я», «чуть я», «не я»?
Как осознать не равность Изначалья
И невозможность равности в Конце?
И понимаю я печать Молчания
И строгость скорби на лице.
Попытка все понять и объяснить,
Во всем всенепременно разобраться.
Как трудно жить. Но невозможно жить
И разобраться в Сущем не пытаться:
