— Розумієте, Ребекко, в наш час дуже багато утисків на українську мову, почути її гарну від українця — то вже велика вдача, а почути від єврейки, то взагалі є чудо небесне.
— Я вважаю, що вільно володіти мовою, якою ти викладаєш, то є природно для інтелігентної та освіченої особи.[9]
А Остап продолжал, как будто не обращая внимания на прозвучавший ответ:
— Сьогодні я бачив брата Івана, так він розмовляв зі мною російською. Мій брат! Він що, став партійним та мову рідну забув? Хто ж тоді буде розмовляти мовою? Навіщо все це? Коли вимре наша мова, ми й самі вимремо як нація, як народ. Де ми? Ось ми є і ось нас нема, бо ми не розмовляємо рідною мовою. От ви розмовляєте єврейською?
— Так, в родині ми говоримо на ідіш[10], хоча з українцями спілкуємося українською, з росіянами російською, нам в цьому ніхто не заважає.
— І ви залишаєтесь народом, скажіть, ви вигнанці із своєї держави залишаєтесь народом, бо тримаєтесь за свою мову, а ми в своїй державі, в Україні, говоримо російською і перестаємо бути народом, чому це так?[11]
Остап остановился, как будто выдохся, как будто сказал что-то важное, и испугался того, что сказал. А вдруг сказал слишком много? А вдруг сболтнул лишнего? А вдруг кто-то о чем-то догадается или скажет что-то такое или доложит куда следует? Да, докладывать-то не о чем, но все ведь можно представить так, что… а кто может представить? Да кто угодно! Да те же попутчики-москали, или кто-то с соседнего купе что-то услышал, да сама эта жидовочка пойдет, и доложит о нашем разговоре… Остапу внезапно стало стыдно, и от того, что не уследил за языком своим, разомлел от еды, высказал слишком много, и от того, что испугался своей откровенности. И теперь он ждал ответа молодой учительницы, ждал, потому что от этого ответа мог понять, что ждать от нее дальше.
— Скажіть, невже все так погано? Мені здається, ніхто не заважає спілкуватися українською, будь на то ваша ласка. Якщо ви прийдете в будь яку державну установу ви теж будете там говорити українською і ніяких утисків за це не буде, чи не так?
— Не зовсім так, панна Ребекко. А хто скасував українські школи, вже після того, як відбулася українізація шкіл?[12] Чому в Могильові тільки дві українські школи, як було чотири? Чому їх закрили, хто буде навчати дітей рідної мови?
— Краще все ж таки товариш Ребекка, так, товаришу Остапе? А скажіть мені — до того, як відбулася українізація шкіл, в нашому Могильові була польська школа, російська школа, єврейська школа, я починала вчитися саме в єврейській. Скажіть, будь ласка, кому вони заважали, чому потрібно було їх закривати, щоб відкрити тільки українські? Була українська школа, відкрийте ще дві, або три, залишіть інші національні. А потім опитували людей, вони самі виявили бажання, щоб було більше російських шкіл, що в цьому поганого?
— Те і погане, що самі люди захотіли навчати дітей російською, що їх національна свідомість на такому низькому рівні, ось що погано! Я не націоналіст, та вважаю, що в радянській державі необхідно розвивати всі національності, а наша розвиватись не хоче, деградує, ось що мене так турбує.
— Може, інтернаціональна свідомість все таки перемагає в нашій робітничій державі національну? Якщо справа в цьому, то це є природній процес, та культурна і національна спадщина українського народу зберігається, а можливостей для розвитку української національності стало набагато більше, ніж раніше. Ось ви — типовий селянин, а володієте мовою на рівні вчителя-мовника. Скажіть, яким чином вам вдалося так підняти свій культурний рівень? Ось я бачу перед собою освічену і небайдужу людину. Це дуже приємно і дуже виділяє ваз із загалу.
— Так… проте мої манери залишаються не найкращими… Пробачте ще раз, ви мене знову заставили почервоніти. В мене був дуже розумний вчитель, Микола Петрович Колобродич. Він приділяв мені багато уваги, та навіть готував до вступу у педагогічний інститут, ось тільки обставини так склалися, що старший брат став просуватись по партійній лінії, а молодші були ще замалі. Родина велика. Я залишився з батьком на хазяйстві, тепер молодший підростає, та без батька буде важко, прийдеться все мені брати на себе…[13]
И Остап надолго умолк, погрузившись в тяжелые размышления.
[1] — Здравствуй! Иван, отец болен. Очень болен. Я его в больницу привез, поможешь? Может быть, есть у тебя кто? Чтобы посмотрели его, на ноги поставили.
[2] — Это все?
[3] — Денег не надо. Есть еще немного. Так ты даже к отцу не выйдешь? Изменился ты, братец, Очень изменился. Чужой стал. Даже говоришь как чужой, не по-нашему. Хорошо. До свидания, Иван. Этого достаточно.
[4] — Подожди, брат, я иду.
[5] полотенечко
[6] — Огромное спасибо, понимаете, когда я волнуюсь я всегда быстро и много ем. Знаю, что зрелище не самое эстетическое, но ничего поделать не могу. Извините, действительно очень переживаю.
— Не стоит благодарности. Я рада была помочь. У вас что-то случилось?
[7] — Да, у меня отец заболел раком. Отвез его в участковую больницу в Жмеринке, говорят, там могут прооперировать.
— Доктор Вальдман? Да, он может. — … Два года тому он прооперировал нашу соседку. Очень удачно. Она теперь про болезнь и не думает. Надеюсь, он вам поможет.
— Да, только надеяться и остается… Простите, могу я вас спросить, каким образом вы так хорошо владеете украинским языком?
[8] — Все очень прозаично, товарищ…
— Остап, мое имя Остап. Извините, что забыл представиться.
— А я Ребекка.
— Старинное библейское имя.
— Скорее, старинное еврейское. Значит, товарищ Остап, я преподаю в украинской школе. Учитель физики и математики. Если я преподаю на украинском языке, то должна свободно им владеть, иначе как донести до детей свой предмет.
— Извините, но я знаю огромное количество преподавателей, которые учат на украинском языке и его при этом не знают.
— И такое случается, это отвратительно, но все-таки случается. Скажите, этот вопрос для вас так важен?
[9] — Понимаете, Ребекка, в наше время слишком много гонений на украинский язык, услышать ее красивую от украинца — уже большая удача, а услышать от еврейки — это вообще чудо.
— Я считаю, что свободно владеть языком, на котором ты преподашь — это естественно для интеллигентного и образованного человека.
[10] Идиш — разговорный еврейский язык, возникший на основании немецкого, был языком общения в общинах ашкеназов, евреев-выходцев из Германии. Отец Ребекки был из сефардов, мать из ашкенази, поэтому в семье разговорная еврейская традиция строилась на идиш, как и у большинства евреев Могилева-Подольского. Идиш действительно очень напоминает немецкий, что облегчало евреям обучение немецкому языку.
[11] — Сегодня я видел брата Ивана, так он говорил со мной по-русски. Мой брат! Он что, стал партийным и язык свой забыл? Кто же тогда будет разговаривать на [украинском] языке? Зачем все это? Когда вымрет наш язык, мы и сами вымрем как нация, как народ. Где мы? Вот мы есть, и вот нас нет, потому что мы не разговариваем на родном языке. Вот вы разговариваете на еврейском?
— Да, в семье мы говорим на идиш, хотя с украинцами общаемся на украинском, с русскими на русском, нам в этом никто не мешает.
— И вы остаетесь народом. Скажите, вы, изгнанники со своего государства, остаетесь народом, потому что держитесь за свой язык, а мы, украинцы, в своем государстве, на Украине, говорим на русском и перестаем быть народом?
[12] Украинизация — компания 20-30-х годов, направленная на активное привлечение к самоуправлению национальных кадров, часто проводилась с перегибами, не учитывая местной специфики. Были закрыты многие национальные школы, а украинские, в противовес этому, активно открывались. Завершение компании украинизации приходится на страшный тридцать седьмой год.
[13] — Скажите, неужели все так плохо? Мне кажется, что никто не мешает вам общаться на украинском языке, если вы этого захотите. Если же вы придете в государственное учреждение, то с вами будут говорить на украинском языке и никаких гонений за это не последует, или не так?
