— Значить, ми працюємо і вчимося. Ми ж молоді, нам саме час учитися.
От як у нього легко й швидко виходить — «працюємо і вчимося». Стефі здається, що Юрко витяг її на якусь високу гору, а тепер відірвав од землі й летить з нею в повітрі. Вона сама любить помріяти. Але в нинішні часи марні мрії небезпечні. Зараз треба триматися землі. І Стефа однією іронічною фразою пробує схаменути Юрка.
— Так, так, — киває вона головою, — ти вивчишся на інженера, а я на…
— На інженера? — спантеличено питає Юрко. Хлопець такий захоплений, що не помічає підступу. — Чому на інженера?
— Ти на інженера, а я на професорку [1], а то й на лікарку, — в голосі Стефи звучить відверте глузування. Та Юрко знову не відчуває насмішки.
— Що ти, Стефо, — каже він невдоволено. — На інженера треба довго вчитися. Ні, про це рано навіть думати. Спершу я піду на курси трактористів або шоферів, а ти… Там видно буде. Головне — нам спеціальність у руки одержати. Я ж уже трохи вмію автом керувати. Слово честі! Мотора я добре не знаю, а залити бензин, воду, завести машину зможу. Я навіть і поїду на малій швидкості.
Ні, Юрко не хвалився, не вигадував, не обіцяв золотих гір. Він міркував дуже сміливо, але тверезо. Видно, він не раз обдумував свої плани, перш ніж посвятити в них свою товаришку. Та все ж щось бентежило його, чогось він не доказував. Стефа відчувала це. І раптом вона зрозуміла, чого боїться її коханий, бо ж і вона в глибині душі боялася того самого. Юркові плани будувалися з моменту появи радянського війська. Одначе ждати приходу совітів доведеться кілька місяців. Що буде з ними за цей час, коли зараз кожен день позначений кров'ю і смертю?
Думки хлопця й дівчини знову збіглися на одну стежку.
Коли Юрко заговорив, голос його звучав невдоволено, глухо, видно, йому було нелегко говорити про це.
— Тепер слухай мене, Стефо. Боже борони, щоб хто-небудь пас удвох побачив. Тоді все пропало. Тому зустрічатись будемо рідко…
Останні слова вразили дівчину. Можливо, Стефа запідозрила якийсь інший, фатальний для неї зміст. Вона поривчасто обійняла Юркову шию тонкими руками й притислася до нього з такою несподіваною для її худенького тіла силою, що хлопець аж злякався.
— Чого ти? — квапливо й стурбовано зашепотів він. — Ну, чого ти? Не треба так… Дурненька моя. Потерпимо. Інакше не можна.
— Не вірю, — безнадійно призналася Стефа. — Нічому не вірю. Ти забудеш мене. Усе мине, як у пісні співається…
— Слухай, Стефо…
— Коли ти поруч… Я вірю, мені не страшно тоді, і я така смілива, хоч на край світу. А як тільки…
— Стефо, я не хочу слухати дурниць. Я тобі правду скажу:, якщо в тебе немає сили характеру, тоді ми й справді — діти і в ляльки бавимося… Думаєш, мені легко буде тижнями тебе не бачити? Що з того? Не можна!
О, він умів говорити твердо. Він відчував свою відповідальність. Відповідальність старшого й мужчини. На нього можна було покластися.
— До тітки в Підгайчики не ходи. Не мозоль нашим зайвий раз очей. Листи клади, як і раніше, — біля хреста під великий камінь. Пиши тільки головне. І — обережно. Всім найсвятішим заклинаю тебе, Стефо, стережися й наших, і своїх. Від них нам горе. До пори, до часу тільки ми знатимемо. Ти мене чуєш?
— Так.
— Згодна?
— Так. Усе зроблю, любий, усе для тебе витерплю.
— Хіба для мене? Для нас обох.
— Так, для нас обох, — слухняно й щасливо повторила дівчина.
В цю хвилину Стефа довіряла своєму коханому безмежно. Юрко з вдячністю погладив її голову з високим коком над чолом і з двома туго заплетеними косами, доторкнувся губами її обличчя. Від Стефи пахло молоком і степовою духмяною травою, нагрітою сонцем. Яка вона ще тоненька, худенька. Юрко розчулився. Йому захотілося зробити для Стефи щось велике, надзвичайно щедре. Він підвів голову до неба. Зорі… Зібрати їх у чорний мішок і віддати Стефі. Подарувати… Боже мій, який він ще дурненький. Про що думає. Хлопчисько.
Черкнула зірка по небу. Юрко згадав Стефиного батька.
— Закінчиться війна, і все стихне, рибонько. Люди заспокояться. Може, з'явиться вуйко Семен.
— Йой-ой-ой… — заломила руки Стефа. — Що ти кажеш, милий. Нема вже живого нашого татуся. Давно немає.
— Не кажи так, Стефо. Це — війна. На війні всяко буває. Кожної війни багатьох людей ховали, а вони живі-здорові додому приходили. Старі люди розповідають…
— Та чи я б не хотіла, Юрцю? Ой, я б такого щастя не пережила.
Сльози дівчини закапали на вишивану сорочку хлопця, й він відчув, як ширшає на грудях тепла волога пляма, як вона швидко холоне по краях. Він ніжно обійняв кохану, поцілував у скроню:
— Все може бути, Стефо. Ми повинні думати, як краще…
Все лишалося неясним, хистким, крім одного — вони кохають одне одного, і їх кохання не обіцяє бути щасливим. Та все ж навіть у найнещасливіших закоханих бувають хвилини, коли в світі немає нікого, крім них двох. Така хвилина настала для Юрка й Стефи.
«Як краще…» А й справді! Адже вони молоді, щойно починають жити, нікому не заподіяли ніякого лиха. Невже їх мають чекати тільки небезпеки й нещастя? Дурниці! Не треба навіть думати… Вони вдвох. Хто відбере оцю ніч, ці зорі й тишу? Двоє сердець б'ються як одне — удар в удар.
І вже немає війни, нема лихих людей, немає нікого, крім них, на цілій землі. Тільки їх двоє з одним спільним серцем.
І до ранку ще далеко…
Щось дивне сталося в темному повітрі. Наче величезний прозорий голубий птах пролетів над темною стіною могутніх лип, безшелесно сковзнув до верхів'їв, кинув на них сяйво своїх крил і щез.
— Що це? — ледь чутно спитала Стефа, не відриваючи голови від грудей хлопця.
— Зірниця. Або зоря впала.
— Над нашим Бялопіллям. Хтось помер…
— А може, народився.
Юркові не хотілося ні думати, ні говорити про смерть. Але щасливий спокій уже було порушено. Стефа заворушилася, зняла з плеча руку, й до нагрітого її долонею місця прокрадався лоскітливий холодок.
І тут долетіли до них ослаблені віддаллю звуки далеких пострілів, відчайдушного собачого гавкоту. Відразу ж зовсім недалеко від садиби ксьондза невпевнено дзявкнув чийсь собака, потім другий, кілька нараз, і їх сигнал тривоги ліниво підхопив увесь собачий гарнізон Підгайчиків.
— Це в нас у Бялопіллі, — якимось чужим, глухим голосом промовила Стефа. Вона відхилилася від Юрка, прислухаючись. Її рука, затиснута в руці хлопця, тремтіла.
— Ну, чого ти, — намагався заспокоїти її Юрко. Але сам він уже знав, що там, за горбами в долині, де лежить маленьке село Бялопілля, сталося непоправне — за сигналом пущеної в небо ракети українські хлопці напали на поляків. Що робити? Як же він не здогадався про це раніше? Адже він чув розмову Петра з гостем, та й сама раптова поява Петра свідчила про якусь нову українську акцію. Петро дарма не приїздить. Тепер пізно. Там, у Бялопіллі, Стефині бабуся й братик. Те, чого він, Юрко, так боявся, сталося. Тепер він може врятувати тільки Стефу. Але Стефа, вони… Що робити? Що їй сказати?
Поки Юрко гарячково й безуспішно підшукував погрібні слова втіхи, виправдання, закам'яніле обличчя дівчини наче випливало з темряви. Вже не мерехтіння зірок, а якесь інше бліде світло падало на нього. По-дитячому відкривши рот, вона з жахом дивилась кудись угору через Юркове плече. Хлопець озирнувся, й те, що він побачив, здалося йому в першу мить низькою рожевуватою хмаркою. Це були ледь порожевілі від далекої заграви верхів'я столітніх лип на кладовищі. Там, за горбами, в Білопіллі, вже горіли хати.
Удар припав на плече і збив Юрка з ніг. Очевидно, Стефа відштовхнула його обома руками з усіх сил. Юрко не втримався, полетів на траву. Він почув тонкий відчайдушний зойк дівчини й відразу ж скочив на ноги. Стефи біля нього не було, вона втекла, але він помітив, як майнула в темряві біла кохтинка, й кинувся навздогін.
Він наздогнав би її відразу й затримав би, якби пам'ятав про дріт у проломі загорожі і взяв трохи вправо! Але він забув… Колючий дріт схопив його за холошу, й він з усього розгону гримнувся на землю. Цього разу він ударився дуже. Юрко аж застогнав з болю та досади. Квапливо, дряпаючи іржавим дротом ногу, він насилу відірвав дріт від холоші, скочив на ноги й знову помчав ледь помітною стежинкою. Стефа була десь попереду. Минуло лише кілька секунд, і вона не могла забігти далеко. А побігла вона, звичайно, в Бялопілля. Треба її впіймати, зупинити, врятувати.
