М'який пил дороги, дерев'яний хрест, за ним серед горбів в'ється польова стежка. Сюди! Він знав цю стежину. Хвилина-дві, і він побачить білу кохтину попереду. Юрко мчав, легко відштовхуючись від землі своїми дужими ногами, жадібно вдивляючись у темряву, не думаючи навіть, що десь на його шляху може з'явитися яма чи рів. Лан вівса, стіна жита, складені хрестиками снопи пшениці, знову смужка ярини й хрестики пшениці. Зараз, зараз… Вона десь тут, неподалік… Його хвилювало тільки одне — бажання якнайшвидше вгледіти в темряві Стефу. Куди ж вона поділася? Якими б не були прудкими її босі ноги, він, Юрко, вже повинен був наздогнати її. Ще хвилина, дві… Здавалося, він не біг, а летів над землею, наче великий безшумний нічний птах. Та білої кохтини попереду не було видно.
Стефа зникла. Ніч наче проковтнула її. Можливо, назавжди, як чорна могила… А він щойно стояв з нею поруч, його руки, здавалося, ще відчували тепло її рук. Назавжди… Вперше відчай охопив хлопця.
— Стефо! — крик рвав його груди, їдкий піт заливав очі. — Стефо!
Ані звуку у відповідь Юрко продовжував бігти з усіх сил. Він уже давно помітив рожевувате світло попереду, але не розумів, чому це світло все зміщується вправо від того місця, куди вела стежка, і де, як йому здавалося, було Бялопілля.
Він зрозумів це, коли вибіг на якусь дорогу, що перетинала стежку. Дорога здалася йому незнайомою. Тут повинен був стояти кам'яний побілений хрест, під яким вони зі Стефою залишали одне для одного листи.
Хреста не було.
Лише тут Юрко здогадався, що, очевидно, ще аж біля Підгайчиків на розвилці він помилився стежкою. Не роздумуючи над тим, як це могло трапитися, й не сповільнюючи бігу, хлопець кинувся по дорозі праворуч, просто на заграву. Тепер усе залежало від того, чи великий гак він зробив. Часу Юрко не відчував. Тільки відстань могла підказати йому, чи зможе він наздогнати Стефу. Але й відстань важко було визначити. Скільки лишилося за його плечима? Кілометр, два, десять… Йому здавалося, що він біжить уже цілу вічність.
Дорога наче винесла його на горб, і він побачив, як далеко попереду майнув рудий лисячий хвіст полум'я з димом, і почув автоматну чергу. Тут же з темряви виринув і швидко наближався до нього білий хрест. Так, це був той самий хрест. Цього разу він не помилився. Може, Стефа ще не добігла сюди. Почекати, перевести подих? Ні. Він не може ризикувати жодною хвилиною.
Знову вузька стежка, знову смужки хлібів. Усе ясніше й ясніше, тривожне світло розливається над землею. Уже не віриться, що це відбувається не уві сні, а наяву. От… Він знову побачив полум'я, й на фоні заграви майнув силует Стефи. Вона, вона!
Юрко не гукав, не рахував секунд. Він біг. Біг доти, поки не порівнявся із Стефою й не схопив її за руку. Вони обоє впали на землю. Стефа намагалася вирватися, але хлопець міцно тримав її за руки, притискав до землі. Він задихався. Підіймаючи голову, дивився на вогні. Спітніле обличчя його заливало червоне світло. Горіло три хати. Зовсім близько. Правіше займалася ще одна. Чути було постріли й крики.
— Туди не можна, Стефо, — промовив нарешті Юрко, важко дишучи. — Не пущу! Туди не можна… Там — смерть!
2. ТІЄЇ Ж НОЧІ
Оксану викликали несподівано, вночі. Посланий Горяєвим офіцер знайшов її на запасному польовому аеродромі. В комбінезоні, з парашутом за плечима вона чекала своєї черги на літак, виділений для нічних тренувальних стрибків. Провожатий виявився маломовним, але Оксана й не намагалася розпитувати, вона здогадалась, і що означає цей терміновий виклик: її відпочинок, навчання закінчилися, починається робота…
Шофер шалено гнав машину темною дорогою назустріч дощу і вітру, й за годину їх забризканий болотом по самий брезентовий верх всюдихід застрибав по бруківці районного містечка, лише тиждень тому визволеного радянськими військами. Тут у напівзруйнованому будинку сільгосптехнікуму розташувався з своїм «господарством» полковник Горяєв, який не хотів далеко відставати від фронту.
Вартовий при вході загородив їм дорогу, але, впізнавши Оксаниного провідника, мовчки відступив убік, розчинився у вогкій пітьмі. За дверима, другий вартовий мигнув ліхтариком і так само мовчки пропустив. Тут, у вестибюлі стояв важкий дух вогкого одягу, розпареної шкіри взуття, було чути хропіння людей, що спали на підлозі. В далекому кутку ледве освітлений вогником каганця зв'язківець монотонно повторював у трубку: «Хмарка, Хмарка, я — Грім…»
Спотикаючись об чиїсь ноги, вони пройшли в коридор. Офіцер, ведучи рукою по стіні, намацав двері, відчинив їх без стуку, й Оксана побачила велику кімнату, освітлену двома гасовими лампами-«блискавками». Дівчина переступила поріг, провідник, причинивши за нею двері, залишився в коридорі.
Вікна кімнати, були щільно затулені чорним папером. На стіні висіла величезна карта європейської частини Радянського Союзу, густо втикана паперовими прапорцями на шпильках, що позначали, лінію фронту, яка простяглася згори донизу від Баренцового до Чорного моря. Оксана мимоволі затрималася поглядом на прапорцях. Вона знала, на які рубежі вийшли радянські війська, але їй було радісно ще раз упевнитися, що лінія фронту від Мозира до Каховки проходить по Дніпру. Біля самого Києва! А всього лише два місяці тому…
Горяєв сидів у кутку за письмовим столом, переглядав папери в папці. Верхнє світло довгастою срібною плямою виділяло сиве пасмо в його темному гладко зачесаному волоссі. Побачивши розвідницю, він поквапливо підвівся, вийшов назустріч і міцно потис обома сухими, гарячими руками її маленьку холодну руку.
Якусь мить вони мовчки дивилися одне одному в вічі. Очі Горяєва нічого не приховували, не обманювали. Він, видно, не міг затаїти в собі тоскного почуття, яке виникало в нього в душі кожного разу, коли доводилося посилати кого-небудь з підлеглих грати в піжмурки з смертельною небезпекою. А розвідниця, що стояла перед ним, була його улюбленицею… Оксанині губи здригнулися, вона вдячно кивнула головою й відвела погляд. Вона дякувала начальникові за добрі почуття.
Горяєв зрозумів, полегшено зітхнув, випустив її руку.
— Ось що трапилося… — сказав він стурбовано й сумно. — Вчора вночі біля Рівного невідомий літак скинув парашутистку. З нею була рація. Парашутистку захопили бійці нашого партизанського загону спеціального призначення. За національністю вона полька або українка. Настроєна фанатично. Назвала себе Геленою. Можливо, це не ім'я, а кличка. На інші запитання відповідати відмовляється. Проте є підстави вважати, що її послано у Рівне на зв'язок до гітлерівського чиновника, якогось Томаса Хауссера.
Продовжуючи говорити, полковник відсунув убік стосики книжок і карти на великому овальному столі, що стояв посеред кімнати, накрив звільнений край білою скатертиною й, наче бозна-які наїдки, поставив на; нього тарілки з чорним хлібом, ковбасою, повидлом:
— Так, є серйозні підстави вважати, що Гелену послано не до кого іншого, а саме до Томаса Хауссера, — повторив полковник, наливаючи з термоса в алюмінієву кварту паруюче какао, й додав іншим, по-батьківськи тривожним тоном: — Сідай, випий гаряченького, а то, може, промерзла в машині…
Оксана скинула вогкий шкіряний шолом, сьорбнула з кварти. Какао було гаряче, запашне; тепло після кожного ковтка хвилею йшло по тілу. Тільки тепер дівчина відчула, як вона змерзла. Однак у неї в думках роїлося вже інше. Рівне… Гауляйтер Східної Пруссії та України Еріх Кох оголосив це місто столицею України. Що означає «невідомий літак»? Не наш і, звичайно, не німецький — для чого гітлерівцям скидати парашутиста над зайнятою ними територією? Отже, літак союзників. Гелена… Чому парашутистка союзників боїться радянських партизанів? Що їй потрібно від Хауссера? Хто такий Хауссер? Можливо, він агент союзників?
— Що таке Хауссер і чим він займається — ніхто до пуття не знає, — наче відповідаючи на запитання дівчини, промовив Горяєв, і в його голосі відчулося невдоволення, роздратування, — навіть самі німці! Вже шостий місяць сидить цей тип у Рівному, відвідує різні установи, в тому числі й гестапо, часом їздить по селах, але обов'язково у великій компанії, супроводжуваний посиленою охороною, а переважно сидить у себе на квартирі, читає газети, книжки. В основному цікавиться книгами російськими та українськими. Чин скромний — радник. Криміналу за ним ніякого — не вбивав, не вішав, у рабство наших людей не гнав. Взагалі, особа незначна, непомітна. Враження таке, що це хитрий і спритний нероба, що вирішив усю війну проваландатись у тилу й зберегти своє дорогоцінне життя.
