— Значить, німець вигукнув: «Більшовик»?
— Так! Та що ж німець розуміє? Йому слово скажи супроти чи не підкорись, відразу ж — більшовик.
— Пішли далі… У вашому селі був колгосп. Батько вступив до колгоспу?
— Ні. Тітка Явдоха вступила. Тому, що їй було важко: землю дали, а обробити нічим. А батько сказав: «Я ще подивлюсь на цей колгосп…»
— Ясно. Тепер скажи, на скільки днів ти залишав сотню?
— Вважайте, майже три дні мене не було.
— Де ти був?
— Довелось поїхати до свого села. Мою сестру, молодшу, Олю, хотіли до Німеччини на роботу погнати, я вирішив забрати її до себе в сотню медсестрою.
— Тобі хто-небудь дозволяв відлучатися?
— Отут я винен, друже Вепр, — з гіркотою зітхнув Богдан. — Я не брав дозволу, бо боявся, що мене не відпустять. Адже ж нічого не сталося, хоч мене й не було.
— Виходить, що ти покинув сотню таємно?
— Ну, як таємно? Всі знали…
— Таємно від свого начальства, — наполягав Вепр.
— Так, курінний не знав, — змушений був погодитися сотенний.
— Таємно залишив сотню… — сказав Вепр у бік референта. — Хто тобі наказав іти до залізниці і нападати на ешелон?
— Друже Вепр! — Богдан розлютився й рвучко підвівся на ноги. — Ну самі подумайте. Вашу б сестру вбили німці, ви б їм подарували? Скажіть? Я собі місця не знаходив…
— Ти відповідай на запитання. Був наказ?
— Не було! — гнівно закричав Богдан. — Якщо мене вдарять по писку, то я наказу чекати не буду. Скільки вони вбивають наших людей, а ми… шляк, би їх трафив!
— Тільки без істерик! — надрайонний стримано посміхнувся, й кинув у бік Могили — Наказу виступати проти німців не було. — Потім повернувся знову до Богдана. — Добре. Скажи, бесіду у вас референт проводив?
— Так це ж — пропаганда… Можна говорити що завгодно.
— Ну, друже!.. — похитав головою Вепр. — Але ж це наша пропаганда! Ти що — вважаєш нашу пропаганду брехливою?
— Я так не казав. Тільки пропаганда одне, а… — Богдан зрозумів, що може наговорити зайвого, заплутатися, й замовк, насупившись. Він не вмів точно висловити свої думки, а Вепр чіплявся до кожного його слова.
— Ви чули, друже Могило, що він сказав?
Референт вперше підвів голову від паперу, промовив, ховаючи очі від Богдана:
— У нього, як я дізнався, є свій пропагандист — старшина Червоної Армії…
— Старшину мені дозволили взяти, — обурився сотенний. — Друже Вепр, скажіть. Адже ж ви знаєте, ви самі…
— Знаю, знаю… Старшину не будемо чіпати. Це окрема розмова. Запишіть — не згідний з нашою пропагандою.
Богдан мовчав, зціпивши зуби. Він слідкував, як перо Могили швидко бігає на папері, залишаючи за собою рівні рядки. Богдан так швидко й гарно писати не вмів.
Вепр затиснув у жмені підборіддя, задумався. Посмішка на його обличчі набула відтінку поблажливості. Він думав над тим, чи варто задавати Богданові питання, з яких стане зрозуміло, яке звинувачення проти нього висувається. Якби референт по пропаганді не був присутнім на допиті, Вепр цього не робив би. Він багато чого навчивсь у гітлерівців і вважав доцільним, щоб його жертви до останньої хвилини не знали, що їх чекає, і поводили себе пристойно. Одначе у Могили не повинно скластися враження, начебто Вепр боявся запитати Богдана про найголовніше. Ще виникнуть у цього слинька докори сумління, і тоді клопоту наберешся. Та й без цього можливі неприємності — все ж таки сотенний… Треба надати запитанню жартівливу форму.
— Послухай, Богдане! — примружив одне око надрайонний, — а може, ти наказ все ж таки одержав? Га?
— Який наказ? — здивувався сотенний.
— Наказ або вказівку… Може, ти їздив спеціально, зустрічався там з ким-небудь? Цього не треба писати, друже Могило.
Богдан розгублено дивився на Вепра. Суть запитання надрайонного коменданта він не міг зрозуміти. Він просто не уявляв собі, що проти нього можуть висунути таке страхітливе звинувачення.
— Бачиш, Богдане, твоя акція може принести користь тільки нашим ворогам. — Вепр свідомо повторював слова Могили. — Ти діяв, як більшовицький агент. Може, ти насправді є агентом більшовиків?
Коли б не добродушна посмішка Вепра, яка збивала з пантелику, то Богдан кинувся б на нього з кулаками. Він стояв, нахилившись уперед, блідий, дивлячись на Вепра з ненавистю.
— Заперечуєш? Не агент? Тоді виходить — дурень!..
Богдан провів пальцями по обличчі, опанував собою.
— Як ви могли сказати таке, друже Вепр? Я вимагаю суду…
— Жартів не розумієш?
— Я вам не хлопчисько який-небудь, щоб зі мною так жартувати, — погрозливо вигукнув сотенний. — Я вимагаю суду.
— Якщо вимагаєш — буде суд. — Вепр узяв у Могили сторінки протоколу, пробіг по них очима, переконався, що остання сторінка списана на третину, і передав їх Богданові. — Сядь, заспокойся, прочитай і підпиши.
Насуплений Богдан, ворушачи губами, довго читав протокол, дійшов до останньої сторінки, замислився і почав читати спочатку.
— Ну, все правильно? — запитав Вепр, побачивши, що сотенний поклав сторінки на стіл.
— Ні, неправильно, — сердито відповів Богдан. — Чому тут не написано, що німці вбили мою сестру Олю?
— А до чого тут твоя сестра? — знизав плечима Вепр.
— Як до чого? — обурився сотенний. — Адже, ж з того й почалося. Друже Могило, ви ж бачили. Скажіть!
— Ну добре, хай буде по-твоєму, — ляснув по столі долонею надрайонний. — Раз ти вимагаєш… Допиши, друже Могило: сотенний Богдан мотивує свій вчинок тим, що німці вбили його сестру. Так, Богдане?
. — Ну, а як же! — сотенний облизав пересохлі губи. — Що, я не людина? Серця в мене нема?
Могила дописав на полях фразу, продиктовану йому надрайонним.
— Тепер правильно? Адже тут усе так, як ти говорив.
Богдан з сумом подивився на сторінки, покрутив головою.
— Що таке? — насмішкувато запитав Вепр. — Знову не слава богу?
— Навіщо записали, що батько співав ці пісні й георгіївського хреста показував? Та добре, нехай буде й так. Не страшно… Але ж я вам казав, що він це робив, коли напивався.
— Допишіть, Могило, — погодився Вепр. — Допишіть — у п’яному вигляді. Тепер — все?
— Здається…
Вепр передав сотенному ручку.
— Ну, якщо все, то підпишись. На кожній сторінці. Отут знизу. Пиши: читав, згоден — і став підпис.
Богдан підписав першу сторінку, рука його тремтіла, і підпис виходив карлючками. Тут його огорнув гіркий сум. Він відчував, що в цих сторінках, написаних гарним почерком Могили, прихована якась небезпека для нього. В той же час він не міг що-небудь заперечити: в протоколі були записані його відповіді. І він поставив свій підпис знизу на кожній сторінці, куди надрайонний тикав пальцем.
— Чудово! — сказав Вепр. — Виходить, ти вимагаєш суду.
— Так! — вперто кивнув головою Богдан. — Хай хлопці розберуться. Я за своє буду відповідати, ви дасте відповідь за те, як називати мене агентом.
— Я тебе назвав дурнем.
— Більшовицьким агентом спершу. Могила чув.
Вепр відчинив двері, покликав охоронця.
— Виведіть його на свіже повітря. Зброї поки що не віддавати.
Це «поки що» обдурило простодушного Богдана, він насторожено подивився в очі Вепра, труснув головою й слухняно вийшов із світлиці вслід за охоронцями. Це ж були свої, українці. Свої хлопці з ес-бе.
Як тільки зачинилися двері за Богданом, надрайонний промовив:
— Бачили, друже Могило, який це негідник? — Вепр повернув голову до референта. — Зрадник, иайсправжнісінький більшовицький прихвостень. Батько його не приховував своєї любові до москалів, був активним членом КПЗУ, організовував страйки. Це ж ясно як божий день! Синів виховував у тому ж дусі.
— Червоний прапор… — замислено підтвердив Могила. — Якби він був свідомим українцем, то примусив би сина вивісити наш, жовто-блакитний прапор.
— Ви зрозуміли?.. — Вепр зраділо поглянув на нього. — Не будемо тратити часу задарма. Напишіть донесення на моє ім’я. Коротко викладіть факти: так і так, цей негідник не захотів слухатися ваших порад, категорично протестував. А як висновок, напишіть, що у вас виникло тверде переконання — сотенний Богдан діє за завданням ворогів ОУН і є прихованим більшовицьким агентом. Це відразу ж зніме з вас будь-яку, відповідальність.
