Минуло кілька хвилин. Почав накрапати дощ. Пантелеймон немов у воду канув. Ігор тихо покликав свого супутника по імені й тут же при спаласі блискавки побачив перед собою постать Пантелеймона.
— Ходімо, Ігоре, — зашепотів баптист. — Брат Василь прийме нас на ніч, нагодує. Ходімо, не бійся. Ніхто знати не буде. Він нас в отій клуні сховає. А вранці підемо собі…
Спокуса перечекати грозу під дахом, у теплі, була велика. Ігор завагався. Він почав розпитувати Пантелеймона про господаря, але той твердив своє.
— Василь — брат во христі. Не обдурить, не зрадить, нагодує. Тільки ти рушницю тут залиш. Заховай. Не можна до брата з рушницею.
Розлучатися з гвинтівкою Ігореві не хотілося.
— Добре, я з-заховаю, але не тут, біля к-клуні.
— Облишив би ти її зовсім, гвинтівку оцю, — мало не плачучи, промовив Пантелеймон. — Навіщо смерть з собою носиш? До людей з миром іти треба.
— Ходімо, — сказав Ігор, знімаючи з плеча гвинтівку. — Де він нас чекає?
— Біля клуні.
Ігор засунув приклад під пахву, притис рукою гвинтівку до тіла.
— Д-давай, уперед.
Господар чекав їх. Ігор устиг непомітно покласти гвинтівку під самою стіною клуні. Спалах освітив низенького чоловіка з круглим пухким обличчям.
— М-мир дому цьому, — сказав Ігор, пригадавши вітання молочниці-баптистки, яка до війни кожного ранку заходила до них у хату.
— З миром при… — почув він у відповідь. Решту заглушив грім.
Впали великі краплини дощу. Господар поспішно й мовчки повів їх до клуні. Тут пахло сіном, пилюкою, мишами.
— Брати, — схвильованим, тремтячим голосом зашепотів господар, — Бог звелів нам… страждучим та знедоленим. Прошу вас. Одну, ніч можу тримати. Раненько розбуджу, йдіть. Бог мені простить, але більше, не можу. Сам смерті боюся. Сім’я, потерпіти може.
— Ми підемо, брате, — гаряче запевнив Пантелеймон. — Вранці підемо. Бог не залишить тебе, брате Василю.
— Он там сіно. Будете спати. А отут на верстаку кисле молоко й хліб… Не осудіть. Що бог послав.
Господар не поскупився для «страждучих та знедолених». Він приготував для кожного по півбуханця з медом і маслом. У великому глечику було кисле молоко. В’їли все. Пантелеймон гикнув, сказав діловито, підбадьорююче:
— Нічого, що все з’їли. Хлібця брат Василь дасть на дорогу. Дасть. Я попрошу.
На подвір’ї шуміла злива. Ігор спробував двері — замкнені знадвору. Його охопило тяжке почуття, немов він сам себе загнав у пастку. Гвинтівка там, під стіною…
— Чого ти, Ігоре? — озвався до нього Пантелеймон. — Не тривожся. Брат Василь не обдурить нас. Ні. А якщо зачинив, значить так треба, йому і нам спокійніше буде. Іди на сіно, чуєш?
Полягали на запашному сіні, але Ігор не міг заснути. Знайоме болісне почуття тривоги росло в ньому. Він раптом зрозумів, що це почуття не тривоги, а непоправної вини, яке ніколи не залишало його з того часу, як автомат випав з його занімілих пальців, і він побачив свої піднесені догори руки. Так, він і не помітив, як підніс руки. Захоплений ними розбитий німецький бліндаж був повний диму й пороху, що роївся в повітрі, а в просвіті стояв залитий сонцем фріц, худий, зарослий вогнисто-червоною щетиною. В огидній жаб’ячій плямистій накидці. Він щойно стріляв з автомата в темряву бліндажа й готовий був знову натиснути на спусковий гачок. Потім їх без ременів, без пілоток гнали полем повз підбиті танки, ті самі, на яких вони три доби підряд, трощачи все на шляху, мчали. на захід, набагато випередивши свої наступаючі війська, й ті фріци — г він пізнав їх по запилених, неголених пиках — які ще годину-дві тому в паніці тікали від них, підбігали до десантників, люто, з м’ясом, зривали з їх гімнастерок ордени й медалі, частували прикладами.
«Не зачіпайте! — кричав чепурненький німецький офіцер з прибулого підкріплення. — Нехай ідуть у полон з усіма орденами».
Пам’ять нещадна. В Ігоря була чудова пам’ять. Він чув голоси товаришів.
«Не здавайтеся, хлопці! Полон гірше смерті, гірше смерті!..» — це кричить у бліндажі поранений заступник політрука Бондаренко.
«Не десантники ми, а г… на паличці!» — каже сержант Васильєв. Ігор іде поруч у колоні полонених з розбитим до крові обличчям, з однією уцілілою медаллю «За відвагу» на гімнастерці. — «Хлопці, краще здохнути з голоду, в сортирі втопитися, а тільки не це», — Довгих апелює до їх совісті — почалось вербування в РВА. І палкий шепіт лукавого одесита Сергія.
«Ігоре, не будь дурнем. Табір — вірна смерть. Батьківщині потрібні не мерці, а солдати. Одержимо зброю, переб’ємо власовських офіцерів і — до своїх. Зрозумів? Треба шариками ворушити!» Він був хитрий, отой Сергій-одесит, але його перехитрували.
«Путі господні…» Хто виголосив ці слова, Ігор не зрозумів. Він уже спав.
Власовці, які напідпитку з’явилися в ту ніч до Василя Коморки, не знали, що в його клуні переховуються чужі. Вони приїхали до хутора потай від свого начальства й зовсім не з метою розшуку радянських військовополонених, які втекли. Це були відчайдушні карні злочинці з батальйону РВА, що вже два дні перебував на постої в сусідньому селі Добросани. Навів їх на баптиста місцевий сільський злодій — карні злочинці швидко впізнають один одного й знаходять спільну мову. Грабувати в селі на виду в начальства було небезпечно. Експедиція на хутір обіцяла бути багатою на здобич — місцевий колега запевняв, що у Василя Коморки, якщо його гарненько потрусити, знайдуться не тільки хороші речі, продукти, а й тверді долари, червінці царської чеканки. Вирішено було здійснити грабунок під виглядом обшуку. Ніч випала якнайкраща — темрява, гроза.
Троє солдатів вдерлося до хати.
— Слухай, господарю, нам відомо, що ти переховуєш партизанів. Кажи правду! Ти — баптист, бог тебе покарає, якщо збрешеш. Однаково ми перевернемо твою господу догори дном і знайдемо.
Василь Коморка не був негідником, він був боягузом. До того ж вирішив, що хтось доніс на нього, й відмовлятися марно.
Признання господаря, що в його клуні ночує два невідомих йому мандрівники, викликало у власовців замішання, однак вони швидко зміркували, що арешт підозрілих осіб буде добрим приводом для «реквізиції». Що б вони не відібрали в баптиста, той навіть і не подумає скаржитись.
— У них є зброя?
— Що ви! Це нещасні, голодні люди.
— Знаємо тих нещасних та голодних… Ходімо. Гляди — тихо! Сполохаєш — голову відірвемо й хату спалимо. Викличеш їх і скажеш, що до сусідів поліцаї приїхали, обшук роблять. Мовляв, треба тікати.
Ігор прокинувся з тим же почуттям гіркого, непоправного лиха, яке мучило його перед сном. На подвір’ї гавкав собака. Хтось тихо заспокоював його. Дзенькнуло кільце на дроті’, й гавкання стало глухішим. Очевидно, собаку десь зачинили.
На подвір’ї були чужі люди… Ігор розбудив Пантелеймона.
— З-за нами п-прийшли… Чуєш? Т-треба тікати. Поповзли. За мною.
— Що ти? Брат Василь… Бог з тобою!..
— З-за мною, Пантелеймоне, якщо хочеш жити.
Почувся звук засува, якого відкривали. Ігор уже був у кутку біля стіни. З того боку, під стіною внизу, лежала гвинтівка. Він намацав лату, до якої були прив’язані нижні снопи солом’яної покрівлі, підпер її плечем і відірвав один кінець від крокви.
— П-паятелеймоне, до мене!
Заскрипіли двері, Ігор завмер.
— Брате! Брате Пантелеймоне! — плаксивим голосом покликав господар.
— Чого тобі, брате Василю?
— Іди сюди. Швидше. Приятеля буди.
— Ігоре, де ти?
Собака продовжував гавкати, чути було, як він дряпає лапами двері. Господар був не сам…
Ігор наліг на лату, підняв прасло солом’яної покрівлі, перехилився через дилі й скочив униз. Він забив поранену ногу й звалився на бік; на щастя, пальці відразу ж намацали ложе гвинтівки.
— Ось він! Зіскочив. Сюди! — залунало зовсім близько.
Почувся тупіт ніг. З-за рогу показалася ледве помітна в темряві постать. Ігор чекав цієї миті. Не підводячись з колін, рвучко підняв гвинтівку й вистрілив. Спалах на мить освітив пряжку, гудзики мундира.
