- Простувати! - зустрів з порога Микола Пилипович.
- Га? - не зрозумів Петро.
- Простувати.
- Було. - Петро всівся на полицю.
- Не було. То прошкувати було.
- А… Просуватись. А хто такий Йогансен?
- Нєм… німець який-то. Сунути.
- То-то ж воно, що німець… Линути.
- Де ти їх береш?
- Та дід тут…
- Який дід? Слова де береш?
- Слова?.. А! Так у мене по українській в школі п’ять було.
- Чкурнути!
- Тупати!
Задушливий вечір огортав простирадлом степ - сонце вже заховалося за обрієм, поступаючись місцем щербатому з лівого боку білому місяцю. Гайок на пагорбі похмуро коливав кошлатими вітами, а трава під ногами стояла тиха-тиха, наче нежива. Ставок куцьорбився в очереті, а небо вгорі, темне серпневе небо, наче кришка на казанку, що не дає видихатися наваристому борщу… І раптом - чи почулося, чи справді - свиснуло щось пронизливо, так що сколихнулися брунатні голови очерету, реготнуло коротко і так само раптово затихло. Чебрець зашепотівся, обговорюючи. Що це було? - А ви не чули? - Наче все як слід. Задуха. Гай. Став. Степ.
Ой, а звідки це?
У степу з’явилися дві постаті. Здається, жінки. Оце так! Де ж вони взялися? Чи вийшли з гаю, чи випірнули зі ставу? Ніхто не помітив. Прогледіли. Що ж, подивимося ближче. Так, це жінки, молоді. В руках у обох… мітли, чи що. Мітли. От вони їх поклали, от… Боже, та вони ж зовсім голі!.. Тобто невдягнуті зовсім. Обидві. Ого! Одна, білява, наче трохи вища, а друга молодесенька, зовсім дівча. Тіло ще не закруглилося, маленькі тендітні перса так задерикувато стирчать. Та й перша не стара, років двадцять щонайбільше - дівчата в нас зріють рано. Тіло налите - плечі, стегна… ой, не вводьте в гріх. Хто ж це? Може, дачники з міста приїхали, зовсім оскаженіли, голі ходять? Ні, щось не те. А дівчата гарні. Парубки десь за такими впадають! А скоріше не десь, скоріше тут, поруч.
Дівчата полишили свої мітли, заоглядалися навкруги і, нічого не побачивши, окрім вечірнього степу, звели очі до неба. І Місяць відповів їм своїм світлом, заграв на засмаглій шкірі, пестячи її ніжно, пробираючись у найпотаємніші куточки. Якийсь час дівчата стояли нерухомо, та раптом білявка крикнула щось, стрибнула вперед, перекинувшись через голову, і покотилася по землі, широко загрібаючи руками. Не встиг ще одлунати її голос, як молодша стрибнула слідом просто на землю і покотилася навздогін, неначе змагаючись у спритності та у гучності вигуку. Трава зашмагала тендітні тіла, обіймаючи їх паростками, тицяючи цікаві голівки квітів між пальці, під пахви, у найменші складочки шкіри.
- Ге-ге-ге-ге-ге-е-ей!
Та що там намагатися передати цей вигук - дарма праця. Дівчата котилися одна за одною схилом до берега ставка, потім праворуч і знову степом. Через голови перекидалися, та все з вискотом, з вереском. Обіймали землю довгими гарними руками і знову котилися, не можучи спинитись. Очерет здивовано кивав, ставок зітхав, і тільки Місяць мовчки дивився, за свій довгий вік набачившись, мабуть, і не такого. Дівчата припадали грудьми до землі, і вона відчувала їхню теплу повноту, ноги спліталися з лободою і відштовхували її, віддаючись материнці, а пирій притискався до ніжних спин, уступав круглим стегнам, лягав долу й одразу ж зводився на рівні, жадаючи дівочого тіла.
- Ге-ге-ге-ге-ге-е-е-ей!
Але диво - що довше котилися дівчата по землі, то похмурішим ставало небо, бурмосилося хмарками, а потім хмарами. От і Місяця вже не видно.
- Ге-ге-ге-е-е-ей! І раптом, наче відповідаючи цьому вигуку, на обрії загриміло. Вітер зірвався і заколисав степові трави.
- Ге-гей!
З півночі надходила гроза. Чорні важкі хмари насувалися стіною, клубочачись та налазячи одна на одну, наче побоюючись, що не встигнуть. Прошерхотіла блискавка, і слідом за нею ще раз загриміло, низько та розкотисто. Запахло дощем. А що ж дівчата? От вони підвелися, голі та бездоганні на тлі бурхливої ночі, от ще раз верескнули і, зірвавшись з місця, з розгону шубовснули у теплу ставкову воду. Здійнялися бризки, і вода прийняла гарячі тіла, змиваючи з них пил, піт та травинки, що не змогли втриматися на місці, захоплені стрімким рухом.
Чергою вдарив грім. Дівчата випірнули з води і стали поволі виходити на берег. Струмочки та річечки стікали їх ніжною шкірою з плечей на перса і, зриваючись звідти на засмаглі животи, блукали у ніжному волоссячку і далі стрункими ногами котилися вниз, повертаючи воду ставку. Тільки вкрадені крапельки виблискували на оксамитовій шкірі чорнявки.
Хмари вже не сунули - вони летіли нічним небом, повні води, немов боячись не донести дорогоцінну ношу. Вітер шмагав їх і рвав у клоччя. Грім бабахкав, немов заведений, аж очерет пригинався. І от в одну мить, коли все принишкло у передчутті нового удару, з неба щільною стіною линув дощ - стрімкий, теплий літній дощ, він затьохкав по широкому люстру ставка, застукав у гарячу землю. Неначе вмить відкрили заслінку, і розверзлися хлябі небесні. А дівчата… Та де ж вони? Щойно були тут. Знову прогледіли - обидві зникли разом зі своїми мітлами, наче й не було. Тільки порожній до обрію степ підставляв свої широкі груди зливі, тільки гай шарудів вітами й очерет пригинався. Наче примарилося все стомленому за день оку.
І хоч синоптики щось брехали по радіо про антициклон, вночі пішов дощ, та не просто дощ - справжня злива. Невеличкий районний центр і села навкруги нього в один момент стали мокрими-мокрісінькими, вода потекла запилюженими вулицями, змиваючи з них літню спеку, косі струмені в одну мить розчесали та уклали, немов у перукарському салоні, кучері садочків та гаїв, а дерева вдячно закивали, заплескали вітами. Дощ помив до блиску навіть старі пошкрябані вікна поїзда, що всю ніч летів мокрими рейками і тільки на ранок зупинився перепочити на самотній станції.
Проте несподівано почавшись, злива так само несподівано припинилася, і, наче зустрічаючи гостей, з безхмарного неба знову засяяло липневе сонце, немилосердно випаровуючи калюжі та лишаючи в повітрі лише спогад про нічну грозу.
З дверей охайного будиночка на тихій вулиці вийшли знайомі нам з потягу колеги. Вдягнені вони були важкувато, як на цей теплий липневий ранок. Петро мав на собі світлу спортивну куртку, з-під якої визирав комір строкатої сорочки, та джинси. Микола Пилипович, нижчий на зріст, носив добру сіру пару, певно, закордонну. Картину доповнювали чорний чуб і сумка через плече в лейтенанта, а також майорська сивина, що визирала з-під капелюха, та «дипломат» у майорській-таки короткій руці.
Петро озирнувся на будинок, який вони щойно полишили. Високі дерева обступали його з усіх боків, утворюючи глибоку затишну тінь. Тільки на вивісці біля сходів блищали сонячні промені, так що звідси, з вулиці, не можна було прочитати її зміст.
- Добре устроїлись колеги.
- Переводись сюди, теж добре устроїшся, - слушно зауважив Микола Пилипович, і Петро зареготав.
Місто насолоджувалось липневим днем, а втім, що нам до міста, коли наші знайомі явно затримуватися у ньому не збиралися. Вузькими зеленими вулицями дісталися вони автовокзалу, купили квитки і всілися на задньому сидінні білого з брудно-червоними смугами «ЛАЗу».
Всупереч елегійній погоді, сіра від пилу шкіряна обивка зустріла колег пекельним жаром - чи то від сонечка, що примудрялось-таки пробитися крізь щільно вкриті засохлим брудом вікна, чи то від двигуна, що торохкотів під самими ногами. Відчувши, що місце вибрано не зовсім вдале, Петро спробував роздивитися вільні крісла десь посередині, але люди в напівзаповненому салоні сиділи так хитро, що двох порожніх місць поряд просто не було.
- Та плюнь ти, - Микола Пилипович торкнувся ліктя свого молодого товариша. - Тут наче недалеко.
Шофер меланхолійно палив на вулиці біля дверцят. Людей потрошку більшало. Майже всі вони були знайомі між собою - віталися, неспіхом розмовляли. За розкладом давно вже треба було їхати, але жоден із пасажирів не виявляв неспокою. Двоє колег на задньому сидінні лише здивовано перезиралися. Якщо вони так виїздять, цікаво, коли до місця дістануться?
Нарешті водій викинув цигарку і поліз до кабіни. Двигун заревів, закашляв давлячись.
- Жінку підождіть!
Товстелезна баба, відхекуючись, пхала в задні двері товстелезні ж таки клумаки.
- Всі уже?
- Ой, ще хвилинку!
- Поїхали!
Двері гучно зачинилися, двоє на задньому сидінні зітхнули з полегкістю, і смугастий «ЛАЗ» рушив вулицями, розганяючи полуденну тишу.
Мабуть, не треба описувати всі незручності подорожі на задньому сидінні розпеченого липневим сонцем автобуса, коли більш-менш пристойний асфальт скінчився одразу за межами міста і дорога потонула у сірій куряві. Професійно витривалі добродії, яких безжально кидало вгору-вниз, здивовано поглядали на діда, що, вмостившись поруч, спав, неначе дитина, не прокидаючись, навіть коли підлітав над кріслом під самісінький дах. Останні спогади про нічний дощ розвіялися вже на п’ятому кілометрі. Сморід пального, перемішаний з пилом, ліз у легені та шлунок, і якби не високі фізичні кондиції колег у цивільному, довелося б робити позачергову зупинку десь посеред шляху.
