Брати Капранови - Приворотне зілля

- Згадав! - сказав парторг з притиском. - Ти собі краще алібі пошукай. Як вночі стріляв з табельної зброї, пам’ятаєш? Тобі тут війна, чи що? Напарник твій без штанів по вулицях… Усі бачили, усі скажуть. Так що тікайте звідси, товариші наукові працівники! З пістолетами. Ви чого приїхали? Дівчат портить? Чи в Києві вже вороги народу скінчилися? Я тебе питаю!

Сільський ідеолог так швидко перейшов у напад, що майор тільки зараз оговтався, почувши знайоме формулювання.

- Тут я спрашую! - звично гаркнув він у відповідь. Серед поля, на зупинці, звична фраза прозвучала по-ідіотському, але кращої не знайшлося.

Парторг криво посміхнувся і раптом плюнув просто співбесідникові під ноги. Майор від люті захлинувся:

- Та я… Та ти… Ти мнє отвєтіш! Тепер я тебе сто процентов посажу! - Він дав невелику паузу, аби до співбесідника дійшов страшний зміст погрози, і тихо додав: - Якщо не підеш на сотруднічество. Пиши розписку, що будеш з нами сотруднічать, ілі тюрма. У тєбя нема виходу! - Є! - сільський ідеолог чомусь зовсім не злякався. - У мене скільки хочеш виходів. Оно цілий степ навкруги. А от ти…

- Що я?

- У тебе точно один вихід зараз. До Києва, до начальства, розповідать, як справу просрали! - Він теж зробив паузу, щоб майор встиг намалювати у голові всі підробиці малоприємної перспективи, а сам тим часом набрав у легені повітря. - Ти давай, мотай разом зі своїми пістолетами! А ми тут самі собі всі виходи знайдемо. Скільки без вас жили, стільки ще проживемо, не скучимо. І хлопці у нас не гірші, ніж у столиці. Як на наших дівчат, то вистачить, може, не дуже освічені, але принаймні порядні, не те що ви. А що не такі накачані, так то дарма - кожен по разу стукне, і вистачить, а якщо треба - ми поможемо. Ми тутешні, зрозумів? А ви чужі. У нас свої справи, свої історії, а вам до них зась! Ми з отцем Штефаном будемо на двох пулю писати, зі своїми жінками жити і у тебе поради не попросимо, науковець ти сраний! Ти що думав, хтось тебе злякався? І на ваші пістолетики знайдеться зброя, і на ваші хитромудрі апарати, на все! Маєш уже з хлопцем своїм клопіт?! Отож-бо. Мотайте звідси, і начальству своєму скажи, щоб тему для дисертацій поміняли, сучі діти!

Микола Пилипович стояв під цією зливою слів і не міг отямитися. З голови миттєво випарувалися всі думки. Це був провал, справжній, масштабний і повний. Цей худорлявий вусань розкусив їх з самого початку, а двоє офіцерів танцювали під його дудку, ще й з вихилясами! Після такого лишалося забути дорогу до села на багато років. Щоправда, навкруги є й інші села, але хто гарантує, що там не те саме діється?

Найгіршим у цій ситуації було те, що навіть відійти геть Микола Пилипович не міг - де ти дінешся з автобусної зупинки у степу. От і доводилося мовчки слухати, вдаючи, ніби це тебе абсолютно не зачіпає. Вдаючи, буцімто маєш за спиною грізну силу, яка роздушить цього вискочку, немов комаху, варто лише захотіти. Що ця мовчанка і є моральною перемогою. Хоч насправді все зовсім не так.

Від подальших принижень колег врятував запилюжений автобус, що наступної хвилини зупинився край дороги. Двері зі зміїним шипінням відчинилися, даючи Миколі Пилиповичу законну підставу для відступу.

Він стрепенувся і зробив два кроки назустріч.

- До города довезеш?

Похмурий шофер незалежно повів головою, та хтось у салоні сказав:

- Сідайте, сідайте.

А парторг тим часом заклопотано приймав сумки з заднього майданчика. Він когось зустрічав, і Микола Пилипович зітхнув з полегкістю. Значить, їхати в одному автобусі не доведеться.

- Петро! - гукнув він своєму підлеглому.

Колеги примостилися на вільному місці, прилаштувавши сумки в ногах.

- Ззаду всі там вийшли? - запитав водій.

- Все, - сказав жіночий голос знадвору. - Щасливої дороги.

Від звуку цього голосу Микола Пилипович аж підскочив. Він швидко озирнувся, але побачив тільки, як закрилися стулки розхитаних автобусних дверей.

Проте почувши жіночий голос зі свого місця зірвався і Петро. Тут уже стало не до розглядань. Майор залізною хваткою вчепився в хлопцеву руку, вдаривши одночасно його під коліно.

- Сідєть!

У цей момент автобус рушив, і лейтенант важко впав на сидіння.

- Поїхали! - підсумував водій.

Пантруючи, щоб підлеглий більше не спробував підвестися, Микола Пилипович визирнув у вікно. Курява ховала зупинку від очей пасажирів, і роздивитись він зміг тільки постаті - жінку, що з незалежним виглядом крокувала стежкою до села, та чоловіка, який винувато тупцював за нею з кашолками в руках і щось говорив, говорив, неначе виправдовуючись, та відчайдушно трусив головою.

«Я їй кажу: відпусти мене. - Згадав майор нічні парторгові одкровення. - А вона сміється…» Згадав і вперше за день посміхнувся. Ніщо так не піднімає настрій, як приниження ворога. Довипендрювався. І Микола Пилипович раптом подумав, що це знак, і тепер уже точно все буде добре. Провал - не кінець світу. Завтра будуть нові операції. Але те, що завдяки своєму досвіду та інтуїції він зумів лишитися чистим, без жодної плямки - ну майже без жодної, - це головне. Треба тільки одразу здати лейтенантову зброю з відбитками на експертизу. Підстрахуватися, бо раптом парторг і справді почне оту стрілянину розкручувати.

- Не горюй, боєц. Додому їдем! - Микола Пилипович поблажливо труснув підлеглого за плече і посміхнувся ще ширше.

Петро не ворухнувся.

Кинувши просвітлілим поглядом по майже порожньому салону автобуса, майор витяг з-під сидіння «дипломата» і поклав собі на коліна. На світ Божий з’явився гребінець та кишенькове люстерко, неодмінні супутники чоловіка, що дбає про себе. А про кого ж іще дбати, скажіть, будь ласка? Микола Пилипович зазирнув у дзеркало. Спека, похмілля, ночівля на вулиці - усе це далося взнаки. Під очима набрякли темні кола, капелюх був геть мокрий і на скронях виднілися струмочки поту. Ну то нічого. Усе це минуще. Звичним рухом майор розгорнув носовичка. Акуратно промокнув обличчя, потім зняв капелюха, поклав його на сусіднє сидінння, взяв до рук гребінця, підняв дзеркальце і остовпів. Із дзеркала на нього дивився лисий, ну просто абсолютно лисий чоловік. Непристойно біла шкіра на голові відтінялася по контуру колишньої зачіски темною засмагою, і тільки на комірі піджака лежало кілька довгих, колись добре доглянутих волосин.

Люстерко випало з умить ослаблих чоловічих пальців і розлетілось на малесенькі друзки.

Автобус завертав до райцентру.