Брати Капранови
Приворотне зілля
- Товариш майор, давайте переходити на рідну мову. Для повноти картини. - Молодий кремезний чолов’яга навіщось поправив під пахвою кобуру з важким «Макаровим» і посміхнувся.
Вагон СВ м’яко похитувався, останні сонячні промені перестрибували зі склянок від чаю на тарілку з печивом та над’їдені бутерброди. Супутник молодого з пістолетом, невисокий, але теж міцний, був набагато старший за свого товариша, однак виглядав зовсім не погано, по-спортивному. Справжній його вік навряд чи вдалося б легко вгадати, якби не зрадливо поріділе волосся на маківці, що вже помітно окреслювало контури майбутньої лисини. Але краще було б не звертати уваги на такий незначний ґандж, а якщо і звернули, не говорити - настільки важливим, ба навіть болючим було це питання.
- Тоді, лейтенанте, - володар лисини, чи то пак чуприни, так підкреслив останнє «е», немовби саме у ньому сконцентрувалися всі особливості «рідної мови», - напоминаю вам, що мене звать Микола Пилипович. Тоже для повноти. І заховайте… оружиє, воно тут не цеє…
- Недоречне, - підказав молодий.
- Да-да, - погодився старший, що назвався Миколою Пилиповичем, і, спостерігаючи, як співрозмовник ховає свою кобуру в сумку, поцікавився: - А звідки ти, Петро?
Він перейшов на «ти» швидко і природно, наскільки це можливо з молодшим за віком та званням.
- Я, Миколо Пилиповичу, з півдня.
Цей молодик, якого супутник звав Петром та лейтенантом, був гарний на обличчя. Впевнений погляд, вольове підборіддя, властиве людям, які відчувають за собою велику силу. Він користувався б неабияким успіхом у дівчат, якби мав час зайнятись ними як слід. Чорнявий чуб у хлопця завивався крупними кучерями, проте ззаду волосся було по-уставному коротко підстрижене.
- А я з Києва.
Розмова вщухла. Чи то співрозмовники більш не мали чого сказати одне одному, чи щось інше, але хвилини зо три чутно було тільки, як перемовляються колеса і подзеленькують ложки в склянках. - Іще чаю? - двері прочинила кругленька провідниця.
- Будь ласка, - обізвався Петро, а Микола Пилипович привітно посміхнувся. Вона була якраз на його смак - фігуриста й невеличка.
Провідниця поставила на стіл склянки з підозріло міцним напоєм і заходилася збирати порожній посуд.
- Мг… цей… коли будем на місці? - поцікавився Микола Пилипович.
- За розкладом, - вичерпно відповіла жінка.
- А точніше?
- У коридорі висить. - Вона вочевидь не бажала продовжувати розмову.
Микола Пилипович зітхнув.
- Не клює? - поцікавився молодший колега, коли провідниця причинила за собою двері.
- Та! Сама не знає свойого щастя. Я її ще сначала в купе прижав чуть-чуть, так тепер огризається… Е-ех! Зараз би водочки! - несподівано продовжив він. - Но на службє нізя… - У голосі вгадувалась запитальна інтонація.
Петро не заперечив, але й не підтримав, тому деякий час вони просто сьорбали темний чай. Микола Пилипович хмурив чоло.
- Так шо, товариш майор, ми цих відьом в самому городі будемо шукать? - врешті вирішив змінити тему хлопець.
- Петре, - Микола Пилипович знову натиснув на «е», - не в городі, а в місті, і не в місті, а там, де скажуть, і не шукать, а виявлять. І вообще, давай не будем нарушать конспірацію, на місці буде видно. - Молодий співрозмовник опустив очі, визнаючи помилку, а Микола Пилипович запропонував: - Пішли луччє в ресторан.
- До ресторану, - обережно виправив його Петро.
- До ресторану, - погодився Микола Пилипович і раптом вилаявся: - Чорт! Знаєш, коли я в останній раз балакав? Літ тридцять назад. Якби знать, що пригодиться…
- Ніколи не вгадаєш, як життя обернеться, - філософськи зауважив Петро.
Завдяки своїй молодості він трошки вільніше почувався на теренах рідної мови, але все одно розумів, що будь-який невимушений діалог у ресторані видасть їх з головою. А це було небажано, самі розумієте.
- Життя так обернулось, що всім по голові, - продовжив філософію старший товариш. - Єслі б мені колись сказали, що я петлюровському флагу буду честь оддавати…
Петро співчутливо покивав. - І взагалі, я не розумію начальство. Куди ми оце їдемо? В Києві оно, кажуть, три Лисих гори. На них, мабуть, і контингент соотвєтствующий. Чого іще шукати?
- Думку начальства пойняти трудно. Но можно. В городі воно, понімаєш, не зовсім то. А на природі, у самій срєді, нє… средо… цей…
- Середовищі?
- Ага. - Микола Пилипович винувато шморгнув носом.
- А може, краще в купе посидимо? - запропонував Петро несміливо. - Цей… повправляємось. Бо ці відьми… ой, пробачте, об’єкти, мабуть, українською.
- Давай, - сумно погодився старший. - Устроїм тут філологіческий факультет… Чорт! Я ж в анкетє всігда писав, що володію!
А вагон летів у черзі своїх зелених братів у глиб країни, лишаючи за вікнами садочки, струмочки, черешні-вишні та брудні хатки стрілочників.
Петро почухав потилицю.
- Давайте так. От як ви скажете, допустим, іти? Ще як можна сказати? - Іти… ну как іти? - Микола Пилипович не звик до таких вправ. - Ну, бігти.
- Плентатись, - швидко відповів хлопець.
- Ага, отак, значить, да? Плентатись, плентатись… Ну, шкандибати.
- Чимчикувати.
- Чимчикувати… - Микола Пилипович замислився, наморщивши чоло. - Ну как… ну, походжати.
- Крокувати, - швидко відказав Петро. Він уже грався колись в таку гру.
- Летіти, - вдався до хитрощів Микола Пилипович.
- Повзти, - посміхнувся Петро.
- Плазувати, - виправив Микола Пилипович.
- Можна і повзти.
- А! Ну, тоді плазувати. Я кажу - плазувати.
- Плазувати - це не зовсім… Хай… Тинятись.
- Гуляти.
- Швендяти.
- Швендяти?.. Ну, шльондрати.
- Кульгати.
- Хм… хм… - Микола Пилипович клацнув пальцями. - Маршу… нє, марширувати.
- Марширувати? - зіщулився Петро, й обидва співрозмовники посміхнулися. - Добре, тоді дибати.
- Що?
- Дибати.
- Як це?
- Ну як, подибав.
- Подибав… Добре. Стрибати.
- Рухатись, - просто і переможно відповів Петро.
- Шляти… ні, - Микола Пилипович щиро зареготав. - Да… Підтюпцем.
- Що, підтюпцем? - Іти підтюпцем.
- Це не глагол, то єсть, дієслово, - виправився Петро.
- А що?
- Ну, я тоже можу так: повільно, швидко, дуже швидко…
- Добре, - здався Микола Пилипович. - Хм… гасати!
- Прошкувати!
За деякий час, залишивши колегу у глибоких роздумах щодо багатого синонімічного ряду рідної мови, Петро вийшов з купе. Поруч біля вікна стояли, милуючись заходом сонця, двійко розмальованих дівчат. За часи Петрового навчання таких звали кляксами. Побачивши гарного поставного парубка, клякси заозиралися та захихотіли поміж себе. Петро розкуто посміхнувся:
- Далеко їдемо, дівчата?
Але клякси чомусь знітилися. Посмішки вмить зникли з їхніх облич.
- Далєко, - з наголосом на останньому складі сказала одна з них, і дівчата зникли у своєму купе, вочевидь втративши цікавість до можливого співрозмовника.
Петро знизав плечима. Що ж це, на таке його щире слово та така реакція. Невже в Україні вже рідної мови не розуміють?
- Студентки, - почувся ззаду рипучий голос. - Вчені поставали.
Петро обернувся. З дверей поруч визирав дідуган, сухенький, підтоптаний, з невеличким жовто-блакитним прапорцем на грудях. Мимоволі Петро якось внутрішньо підібрався. До націоналістів він звик ставитися з професійним інтересом.
- Одцурались того слова, що мати співала, як малих їх повивала, з малими розмовляла, - рипів далі дідуган. - Пам’ятаєте, як казав Кобзар?
Петро не зразу зметикував, про якого кобзаря йдеться, але про всяк випадок кивнув.
- Перепрошую пана, а звідки ви будете?
- З Києва, - якось непевно махнув рукою Петро. Йому одразу стало ніяково за свою недосконалу мову перед освіченим дідом. Хіба що не знітився, як ті дівчата.
- Так-так, - покивав головою дід. - У Києві зараз рідко почуєш рідне слово. А знаєте, юначе, я пам’ятаю ще ту українізацію. Я тоді був у Харкові, і, уявіть собі, лекції нам деякий час читав сам Підмогильний!
Петро відчув, що розмова заходить на хливку стежку. В училищі колись завкафедрою був полковник Підмогильний, теж лекції читав, невеличкий такий, чорнявий, але навряд чи саме його мав на увазі національносвідомий дід. Щоб застрахуватися від можливих несподіванок, хлопець удався до старого, проте вірного прийому - прицокнув язиком, немовби від великого захвату, а сам тим часом взявся за ручку купе, готуючись до відступу.
- Які люди були, які люди! - продовжував рипіти дід. - А я ж їх усіх бачив отак, як зараз вас. І Майка Йогансена. Ви ж знаєте Майка Йогансена?
Петро впевнено посміхнувся, - мовляв, аякже! - а сам потрошку прочинив двері.
- Я тоді ще малий був, а батько працював у видавництві, от і мене брав із собою. А які очі в них були! Які обличчя! Коляда приїздив, Юрій Клен…
Тут уже Петрові пощастило - коридором хтось ішов, а тому, немовби ввічливо пропускаючи людину, хлопець заховався до купе. Ну його до біса, такого діда. Явний недобиток. І як його пропустили старші товариші?
