Перед тим як розбудити молодшого колегу, майор про всяк випадок витер руків’я пістолета рушником, а тоді поклав його на подушку, як раз біля Петрової руки. Потім обійшов хату, пересвідчившись, що вона порожня. Ніяких слідів нічних подій більше не знайшлося. Тільки зброя з кіптявою від пострілів. Тьху ти!
- Що? Га? - сіпнувся Петро від обережного доторку до плеча.
- Вставай, проклятьєм заклеймьонний, - пожартував Микола Пилипович, проте у голосі його не було ні грама веселощів.
Хлопець побачив на подушці під носом пістолет і автоматично взяв його до рук, ніби не зовсім розуміючи, що воно таке. Майор дав йому можливість як слід помацати зброю.
- Вдягайся, - врешті кинув він у хлопця джинсами.
- Га? - Той, здається, прийшов-таки до тями, відклав пістолет убік і став похапцем одягатися. Щоправда, трусів знайти не вдалося, тому джинси натягнув просто на голе тіло.
Микола Пилипович скептично спостерігав за невправними рухами колеги. Він не поспішав розпитувати, даючи тому змогу зосередитись.
- А де Тетяна? - несподівано озвався лейтенант, прилаштовуючи кобуру на сорочку і вдягаючи зверху свою легку куртку.
- Хто?
- Тетяна де?
- Це я тебе хотів спитати.
- Треба знайти, - упевнено заявив Петро.
Він якось занадто ретельно прилаштовував зброю під пахвою, і очі його надто сильно блищали.
- Чого в таком відє? Де бил ? - удавано недбало поцікавився Микола Пилипович. Стрілянини уже досить, і хлопця варто трохи заспокоїти.
- Та! - одмахнувся лейтенант.
- Підожди, - підкреслено миролюбно вів своє майор. - Давай поговорім. Я слишал, що ночью стріляли. Ти, што лі?
Але Петро перервав його.
- Ви в хаті дивилися?
- Ти де був, я спрашую?
- Немає?
Майор покрутив головою.
- Я ж тобі сказал, не знаю. Ти мені про ноч розкажи. Шо ти помніш?
- В селі треба шукать, - дійшов висновку лейтенант і, ще раз перевіривши зброю, посунув до дверей.
Поміркувавши кілька секунд, Микола Пилипович рушив слідом. Лейтенант тим часом твердою ходою, як людина, котра знає, що робить, перетнув двір, вийшов на вулицю і взявся за хвіртку сусідської садиби.
- Куда ти? - спробував зупинити його майор, але той уже щосили трусив хвіртку на радість здоровезному собацюрі, що озивався басовитим гавкотом.
- Що з тобой, Петро? - по-батьківському, але міцно обійняв його ззаду Микола Пилипович. - Ти можеш сказати по-чєловєчєскі?
- Тетяну шукаю. Ховають вони її. - Очі його були абсолютно скляними.
- Хто ховає? - поцікавився Микола Пилипович.
- Вони.
Старший групи і сам був не проти знайти Тетяну. Хто-хто, а вона точно могла відповісти на питання, які, наче бджоли, роїлися у майоровій голові після сьогоднішньої ночі. Але взяття приступом сусідських парканів навряд чи призвело б до потрібного результату.
- Та пусть ховають. Де вона дінеться? І тут Петро схопив колегу за грудки.
- Ти панімаєш, мнє найті її надо!! Я тєбя как друга прошу! - здавалось, у нього зараз бризнуть сльози.
- Як друга прошу…
Микола Пилипович взяв лейтенанта за руки.
- Ну, добре, добре.
- Вона мені нужна, понімаєш?
- Понімаю, понімаю. Но ти бачиш, шо тут нікого нема?
Тут і справді нікого не було. Навіть собачий концерт, що його спричинив лейтенант, не викликав на подвір’я жодної душі. Микола Пилипович спробував роздивитися навкруги - чи не видно кого поспитати, але всі неначе поховалися. Так само ніжно, проте міцно тримаючи колегу за руку, майор повів його вулицею. Петро не опирався, проте очі у нього були нетутешні. Дуже небезпечні очі.
Нарешті за якимось з парканів намалювалася квітчаста бабська хустина. Майор скерував рух туди. - Ізвіняйте… - почав він з підходу, але побачивши людину, Петро раптом знову активізувався.
- Де вона?! - загорлав він, хапаючись за паркан і починаючи його трусити так само, як трусив щойно хвіртку.
- Хто? - перелякано запитала жіночка.
- Ану не придурюйся! - гаркнув на неї Петро.
- Підожди. - Майор спробував його зупинити, але сильніший лейтенант вирвався.
- А! Всі ви заодно! - махнув він рукою і пішов вулицею геть.
Микола Пилипович лишився на місці, щоправда, не відриваючи погляду від лейтенантової спини.
- Що з ним? - несміливо поцікавилася жінка з-за паркану.
- Не виспался, - відказав перше, що трапило на язик, майор. - А де всє подівалися?
- Хто? - знову не зрозуміла жіночка.
- Ну, люди. Нікого нєту.
- Та у церкві ж. Івана сьогодні, Купала. Служба.
- Ага! - зметикував майор і зразу ж зірвався з місця. - Спасібо! - Він уже біг за колегою.
Жінка навздогін бурмотіла щось про «п’яниць» та «неподобство». Але Микола Пилипович не став вслухатися. Молодого підготовленого хлопця, що стрімко йде вулицею, наздогнати зовсім не легко, тому не диво, що він захекався, поки зумів-таки схопити Петра за руку та зупинити.
- Оні в церкві всє.
Той мовчки розвернувся.
- Празнік сьогодня. Кого-то там купают.
Але лейтенант уже прямував у потрібний бік, здавалося, не слухаючи старшого колегу. Його не можна було відпускати самого, бо наробить ділов - не розгребеш. Тут би дав Бог розібратися у тому, що вже наробили. Що там сталося вночі? Судячи з усього, свідки разом із фігурантами зібралися в церкві. Майор підтюпцем біг слідом за молодшим колегою, бо велетенські лейтенантові кроки не давали можливості триматися поруч.
У такій трохи кумедній позиції вони й дісталися церкви. Без жодного слова лейтенант прочинив двері і зник за ними. Микола Пилипович трохи затримався, зняв капелюха, уважно роздивився хрест над брамою, згадав, що звичай велить перехреститися, але рука не піднялася.
У церкві було повно народу. Тому єдине, що побачили колеги, - це спини. Багато спин. Довелося проштовхуватися вперед.
Службу правив отець Штефан, вдягнутий у велику золочену ризу і через це трохи схожий на копицю сіна. З кутка долинав спів, і, придивившись, Микола Пилипович помітив там невеличкий хор, що ним керувала попадя, Штефанова дружина. Свічки блимали попід іконами та кидали свої відблиски на обличчя селян. Все було дуже урочисто й солідно.
На Петра вочевидь ця обстановка теж справила враження: перші кілька хвилин він стояв спокійно, тільки очі бігали навкруги, немов шукаючи когось. Врешті-решт, не знайшовши того, що шукав, лейтенант почав уважніше розглядати жінок, які стояли поруч. Це було справою нелегкою, тому що за звичаєм, якого в селі дотримуються суворо, жінки в церкві мали на головах хустки, хусточки або шарфи. Щоб упізнати людину, доводилося зазирати їй просто в обличчя. Микола Пилипович з висоти свого досвіду вважав за доцільніше почекати біля входу - рано чи пізно всі повз тебе пройдуть, і тоді кого треба, можна вбік відвести, як годиться. Проте заважати колезі він не став.
У церкві було доволі темно, незважаючи на білий день. Сонячне світло ледь просотувалося сюди через невеличкі віконця попід самою стелею, крім того, заважало мерехтіння свічок, тому, аби побачити що-небудь, доводилося напружувати очі.
Отець Штефан сказав: «Во ім’я Отця, Сина…», і всі, наче по команді, закланялися.
- Ти хоч би лоба перехрестив, - почувся раптом біля самого вуха тихий голос.
Микола Пилипович обернувся. Поруч стояла невеличка бабуся із зморшкуватим обличчям у квітчастій хустині. Навіть у непевному світлі свічок майор одразу впізнав бабу Кабачиху.
«Тільки тебе не хватало», - не дуже ввічливо подумав він, але тут-таки слухняно підняв пальці до обличчя - з конспіративною метою незвичні рухи давалися значно легше.
Тим часом Петро роздивився найближчих сусідок, певно, нічого цікавого не знайшов і потроху посунув уперед до вівтаря. Люди сахалися його свердлячого погляду, у центрі приміщення поступово утворювалась порожнеча.
Микола Пилипович знічев’я і собі взявся роздивлятися жінок навкруги. І тут наче хтось полуду зняв з його очей. Всіх їх, ну майже всіх він бачив уночі. Оно сусідка, хреститься якраз, теж там була, окуляри тільки прибрати, і отой профіль знайомий, і поруч теж… Професійна підготовка давалася взнаки, навички, що їх отримав колись в училищі і потім шліфував в оперативній роботі, давали змогу швидко зорієнтуватися у натовпі. Господи, та тут їх було повно! І оно стоїть молодиця, великі груди, на правій - родимка, це він учора помітив, а та - з контори, точно з контори, теж, здається, була біля багаття, і оно, і оно.
Микола Пилипович очманіло озирався, і баба Кабачиха, що продовжувала стояти поруч, звернула на це увагу.
- Перехрестися! - штовхнула вона майора під ребра після чергового «амінь».
Той послухався.
- Розглядаєш? - помітила його погляди цікава баба.
- Ага, - без ентузіазму відгукнувся Микола Пилипович.
- Ти де був сьогодні вночі? - продовжувала стара. - Там?
Це «там» прозвучало настільки несподівано, що Микола Пилипович несамохіть озирнувся. Бабині очі дивилися мудро і трохи іронічно.
- А ви… откуда…
