Але Мальке подався на алею, схожу на ту зарослу дроком і позбавлену птахів доріжку замкового парку в Оліві, від якої не відходили жодні бічні стежки, але попри це вона була лабіринтом. Удень він спав, грав у «млин» із тіткою або ж просто тупо чекав кінця своєї відпустки, а вночі прокрадався разом зі мною крізь ланґфурську ніч, я ніколи не відставав од нього, але і не випереджав його, хіба що зрідка ішов поряд. Ми блукали не безцільно, а ретельно прочісували тиху і респектабельну, замасковану за всіма правилами повітряної безпеки алею Баумбах, на якій співали солов'ї і жив учитель вищої категорії Клозе. Я, втомлений, ззаду за спиною його уніформи.
— Слухай, не роби дурниць. Ти ж бачиш, нічого не вийде. Ну невже тобі так на цьому залежить? У тебе залишилося ще кілька днів відпустки. До речі, скільки? Слухай, не роби дурниць…
Але у вухах Великого Мальке звучала не моя монотонна літанія, а якась зовсім інша мелодія. До другої ночі ми тримали в осаді алею Баумбах і її солов'їв. Двічі ми змушені були пропустити його, бо він був не сам. Але ось після чотирьох марних ночей чекання, одного вечора об одинадцятій Клозе у свої вузьких і коротких штанах у клітинку, але без плаща і капелюха, бо було тепло, вертався додому. Великий Мальке міцно схопив його за комір лівою рукою і притиснув спиною до залізної загорожі саду, за якою цвіли троянди. Було зовсім темно, і через це спів солов'їв здавався ще голоснішим, а запах троянд іще сильнішим. І Мальке послухався поради із листа Клозе — він мовчав, як і личить справжньохму героєві, і мовчки справа наліво і навпаки лупцював долонею поголене обличчя Клозе. Обоє були при цьому неприродно випростані. Чути було тільки удари. Клозе теж тримав закритим свій невеличкий рот і не хотів змішувати запах троянд зі своїм м'ятним подихом.
Це трапилося у четвер і тривало менше хвилини. Ми залишили Клозе стояти біля залізної загорожі. Тобто першим рушив Мальке, заскрипівши підошвами чобіт по гравію доріжки під червонолистим кленом, який відкидав на землю чорну тінь. Я спробував проговорити Клозе щось на зразок вибачення за Мальке і за себе. Але побитий відмахнувся і більше не був схожий на побитого, випростався, стояв у тіні, оточений квітами та чудернацькими голосами птахів, і символізував установу, гімназію, фундацію Конрада, конрадівський дух, Конрадінум, так називалася наша гімназія.
Далі ми йшли мовчки порожніми вулицями передмістя і відтоді більше ні словом не згадали про Клозе. Мальке заговорив підкреслено діловито про те, що цікавило його, а частково і мене, у тому віці. Наприклад, про те, чи є життя після смерті. Чи про віру у переселення душ. Мальке говорив:
— Я зараз читаю досить багато К'єркегора. Колись ти обов'язково мусиш прочитати Достоєвського, а саме тоді, коли потрапиш до Росії. Тоді тобі багато що відкриється. Ментальність і всяке таке інше.
Ми не раз зупинялися на котромусь із мостів через Штрісбах, струмок, у якому було повно п'явок. Нам подобалося спиратися на поручні і чекати, поки повилазять щурі. На кожному мості розмова із банальностей і трохи натягнутих повторів шкільної премудрості про військові кораблі, їхню потужність, зброю і швидкість у вузлах переходила на релігію і так звані екзистенціальні питання. На невеличкому мості біля поселення Нойшоттланд ми спершу довго спостерігали за по-червневому наповненим зорями небом, а потім мовчки роздивлялися воду. Мальке сказав досить тихо, так, що не заглушив навіть стукоту порожніх консервних бляшанок об каміння внизу, у воді, яка несла із собою ще і запах дріжджів від акційної пивоварні:
— Ясно, що я не вірю в Бога. Це звичайня брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина, в кого я вірю, — це Богоматір. Тому я ніколи не одружуся.
Це було достатньо коротке і сумбурне речення для того, щоб вимовити його саме на мості. Воно засіло у мене в голові. І тепер кожного разу, коли я бачу воду внизу, яка бурхливо переливається через сміття, накидане неохайними людьми з мосту в канали і потічки, я бачу перед собою Мальке у чоботах, сіро-чорних штанах і короткій танкістській мавп'ячій курточці, орден звисає з його шиї над водою, бо він перехиляється через перила. А він серйозно, зовсім як клоун, зі своєю непорушною вірою тішиться перемозі над котом і мишею:
— Ясно, що я не вірю в Бога. Брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина — це Богоматір. Ніколи не одружуся.
І він проговорив ще багато інших слів, які впали у Штрісбах. Ми обійшли площу Макса Гальбе разів десять і разів дванадцять пройшли вгору і вниз вздовж Геересанґер. А потім зупинилися на кінцевій п'ятого трамвая і не знали, куди далі. Зголоднілі, дивилися на водія трамвая і кондукторку із «хімією» на голові, які вгризалися у свої канапки і запивали їх з термоса у тьмяному синьому світлі вагона.
…і от одного разу приїхав трамвай, точніше, міг би приїхати трамвай, у якому вже кілька тижнів поспіль працювала кондукторкою Тулла Покріфке у зсунутій набік пілотці. Тулла теж змушена була проходити службу на трудовому фронті. Ми б заговорили з нею, і я обов'язково домовився б про зустріч після того, як вона завершить зміну на п'ятому маршруті. Але ми встигли побачити тільки її худорлявий профіль за вікном і не були певні, чи це була справді вона.
Я сказав:
— Тобі треба з нею хоча б раз.
Мальке роздратовано відповів:
— Я ж тобі сказав, що не буду одружуватися.
Я:
— Це б тебе відволікло.
Він:
— А хто мене потім від цього відволіче?
Я спробував пожартувати:
— Пречиста, ясна річ.
Але він сумнівався:
— А якщо вона образиться?
Я взяв на себе роль посередника:
— Якщо хочеш, я завтра вранці піду до Ґузевскі служкою.
Відповідь була несподівано швидкою:
— Домовилися.
І він пішов у бік вагона, за склом якого нібито виднівся профіль кондукторки Покріфке. Перед тим як він заскочив до вагона, я запитав:
— Скільки у тебе ще відпустки?
А Великий Мальке відповів мені з дверей вагона:
— Мій поїзд поїхав чотири з половиною години тому і зараз, якщо нічого несподіваного не трапилося, вже десь під Модліном.
— Miseratur vestri omnipotens Deus, et, dimissis peccatis vestris… — легко, наче мильна бульбашка, вихопилося зі складених трубочкою вуст отця Ґузевскі, засвітилося усіма барвами райдуги, захиталося, зірвавшись із невидимої соломинки, а потім повагавшись трохи, піднялося нарешті вгору і відбило у собі вікно, престол, Пречисту, тебе і мене, все, все — а потім луснуло, безболісно, щойно Благословення почало випускати нові бульбашки:
— Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum vestrorum…
Але коли з вуст семи чи восьми вірних злетіло «Амінь» і прокололо ці нетривкі кульки, отець Ґузевскі підняв гостію, а в його правильно складених вустах почала рости велика мильна бульбашка, яка затремтіла на протязі, а він підштовхнув її світло-червоним кінчиком язика, і вона піднімалася довго-довго, перед тим як опуститися поблизу другого ряду перед Маріїнським престолом:
— Ессе Agnus Dei…
Мальке першим став на коліна для причастя, ще до того, як тричі було повторене:
— Господи, я не гідний, щоб ти прийшов до мене, але скажи тільки слово, і буде оздоровлена душа моя.
Ще до того, як я встиг слідом за отцем Ґузевскі спуститися сходами з вівтаря до тих, хто причащався, він закинув голову назад, витягнув своє бліде і невиспане обличчя паралельно до білої бетонної стелі церкви і розліпив губи язиком. Коли священик перехрестив йому обличчя і дав облатку, на чолі у нього виступив піт. Світла роса трохи потрималася над порами і скотилася донизу. Він не поголився. Щетина проштрикнула краплі. Очі вивалилися з орбіт, ніби виварені. Можливо, блідість його обличчя додатково підкреслював чорний колір куртки. Попри те, що у нього напух язик, він не ковтав. Залізний хрест живописно і водночас байдуже піднявся на його шиї, понад коміром і останнім ґудзиком, нагадуючи про дитячі каракулі і перекреслені олівцем російські танки. Аж коли отець Ґузевскі поклав облатку на язик Йоахіма Мальке, Тобі довелося ковтнути, і метал підкорився цьому рухові.
Давай ще раз утрьох відсвяткуємо таїнство причастя, знову і знову. Ти на колінах, я стою ззаду, моя шкіра суха. Твій піт розширює пори на шкірі. Отець Ґузевскі кладе облатку на Твій напухлий язик. Щойно ми всі втрьох були єдиним цілим, і ось загадковий механізм витягує Твій язик. Потім Твої губи знову злипаються. Твоє ковтання повторюється, кадик відтворює цей рух, і я знаю, Великий Мальке вийде з Маріїнської церкви сильнішим, ніж прийшов. Його піт висохне, але якщо відразу після цього волого блищатиме його обличчя, це означатиме тільки те, що надворі дощ. І надворі, біля церкви, справді почався дрібний дощик.
У сухому захристі отець Ґузевскі сказав:
— Здається, він стоїть біля дверей. Можливо, слід покликати його всередину, але…
