Він і не розпитував мене ні про що, коли я знову стояв перед ним під тим же дощем, а він у своїй мокрій уніформі. Я повісив торбу на паркан і потирав пальці, які натер шнурівками. Він продовжував їсти аґрус і примусив мене, подібно до його тітки, стривожитися про його здоров'я:
— Ти шлунок собі зіпсуєш!
А потім крикнув:
— Пішли нарешті!
Але Мальке зірвав ще три жмені ягід, з яких стікала вода, напхав собі в рот і в кишені, випльовував шкірки увесь час, поки ми йшли через Нойшотланд, не навпростець, а в обхід, поміж Вольфсвеґ і Беренвеґ. І коли ми стояли на трамвайній зупинці, а летовище було за вікном, зліва від нас, він і далі їв свій аґрус.
Мене це дратувало. Дощ затих. Сірий колір за вікном налився молоком, захотілося вийти і залишити його самого із цим аґрусом. Але я тільки сказав:
— Про тебе вже двічі питали вдома. Приходили двоє у цивільному.
— Та ти що? — Мальке виплюнув ще кілька аґрусових шкірок на дерев'яну решітку перону. — А моя мати? Підозрює щось?
— Її не було. Тільки тітка.
— Пішла десь у магазин, мабуть.
— Не думаю.
— Тоді, напевно, допомагала прасувати у Шільке.
— На жаль, теж ні.
— Хочеш аґрусу?
— Її забрали у Гохштріс. Я спершу не хотів тобі казати.
Аґрус закінчився у Мальке вже аж десь під Брьозеном. Але він продовжував вишукувати ягоди у промоклих наскрізь кишенях, поки ми йшли через мокрий після дощу пляж. А коли Великий Мальке почув, як вода плюскає об пісок, і побачив Балтійське море, а далеко від берега і саму декорацію — нашу баржу і тіні кількох посудин на рейді, він сказав, — і лінія горизонту перекреслила обидві його зіниці:
— Я не можу плисти.
А я вже зняв черевики і штани.
— Не починай.
— Справді не можу. У мене болить живіт. Дурнуватий аґрус.
Я матюкався і шукав, шукав і матюкався, але нарешті знайшов у кишені марку і трохи дрібних. Із цим я повернувся до Брьозена і винайняв у старого Крефта човен на дві години. Зробити це було не так просто, як написати, хоча Крефт не ставив мені багато запитань і навіть допоміг виштовхати човен на воду. Коли я повернувся вже на човні, Мальке лежав на піску в своїй танковій уніформі і обома руками тримався за живіт. Мені довелося копати його ногами, щоб підняти, але я досі не вірю, що в нього справді так сильно боліло, попри зелений аґрус на голодний шлунок.
— Іди в дюни, але давай бігом!
Він ішов, зігнувшись, і залишав на піску кривулясті сліди, а потім зник серед дюн. Мабуть, я міг би роздивитися його фуражку, але я вирішив спостерігати за молом, хоча там було порожньо. Назад він повернувся таким же зігнутим, але допоміг мені виштовхати човен у воду. Я посадив його на корму, поклав на коліна торбу з харчами і відкривачку для консервів, загорнуту в газетний папір. Коли вода потемніла спершу за однією, потім за іншою мілиною, я сказав:
— Тепер і ти міг би трохи погребти.
Великий Мальке навіть не похитав головою. Він скулився, міцно обхопивши долонею відкривачку, і дивився крізь мене у простір. Ми сиділи один проти одного.
Хоча відтоді я ніколи більше не плавав у човні, він і досі сидить навпроти мене, а його пальці безглуздо рухаються. На шиї порожньо. Але його пілотка сидить рівно. Зі складок уніформи сиплеться морський пісок. Дощу немає, але з чола падають краплі. М'язи напружені. Очі от-от виваляться назовні. Від колишньої зверхності не залишилося і сліду, його ніби підмінили. Коліна тремтять. На морі жодного кота, але миша його неспокійна.
А надворі було зовсім не холодно. Тільки коли проривалися хмари і сонце падало у дірки, тінь плямами проходила по нерухомій морській поверхні, а час від часу застрибувала і до човна.
— Махни веслами кілька разів, відразу зігрієшся.
У відповідь із корми тільки стукіт зубів і з періодичних стогонів вириваються кілька розірваних фраз:
— …усе, що з цього маєш. Якби хтось мені сказав раніше. Через таку дурницю. А у мене була справді хороша доповідь. Я би почав з короткого опису обов'язків танкового навідника, тоді через боєприпаси до майбахівських моторів і так далі. У танку я заряджав і мусив постійно направляти болт іззовні, вилазив навіть під час обстрілу. Але я хотів не тільки про себе. І про свого батька, і про Лабуду. Я би зовсім коротко згадав про залізничну катастрофу біля Діршау. І як мій батько завдяки власній ініціативі. І що я, коли заряджав, то весь час про батька. Він навіть не висповідався тоді. Дякую тобі за свічки. О Пречиста! Твоє світло вічне і непорушне. Твоїм заступництвом співпричетний. Велелюбна. Милостива. Точно. Вже під час мого першого бою під Курськом усе було ясно. Я потрапив у саму гущу битви, так само як і під час контрнаступу, біля Орла. А в серпні, під Ворсклою, от тоді Пречиста себе показала. Усі з мене сміялися і посилали до мене священика дивізії. Але тоді ми прорвали лінію фронту. Хоча мене тоді, як назло, і перекинули на середину фронту. Якби не це, під Харковом усе було б по-іншому. Але вже зовсім скоро, біля Коростеня, вона знову з'явилася мені. Ми тоді були у складі 59 корпусу. І вона ніколи не мала при собі немовляти, тільки фото. Знаєте, пане вчителю вищої категорії, це фото висить у нас у коридорі, біля полички зі щітками для взуття. І вона тримала фото не біля грудей, а нижче. Я дуже чітко бачив на ньому локомотив. Але наводив я між батьком і кочегаром Лабудою. Чотириста. Пряме попадання. Ти ж знаєш, Пілєнц, я завжди бив поміж баштою і корпусом. А це непогано зносить. Ні, вона ніколи нічого не казала, пане вчителю. Але якщо бути зовсім чесним, то їй не було потреби розмовляти зі мною. Докази? Я ж кажу, у неї було фото в руках. Чи, наприклад, у математиці. Коли ви викладаєте і виходите з того, що паралельні лінії перетинаються десь у безкінечності, то мусите погодитися, що з цього випливає, ніби існує якась трансцендентність. ї так воно було, коли ми займали позиції біля Козятина. Це було, до речі, на третій день Різдва. Вона рухалася зліва і до лісу в темпі маршу, десь тридцять п'ять. Мені треба було тільки цілитися, цілитися, цілитися. Давай, греби лівою, бо ми відходимо від баржі.
Мальке вдавалося під час своєї доповіді, яка проривалася у нього крізь зуби, стежити за правильним курсом нашого човна, і його розповідь нав'язувала такий темп, що в мене на чолі виступив піт, а у нього в цей час пори повисихали і закрилися. Кожен рух веслами викликав у мене сумніви, чи за уламками колишнього трала він часом не бачить щось іще, крім чайок.
Коли ми наближалися до баржі, він випростався, розвалився на кормі і бавився відкривачкою, яку розгорнув із паперу. Більше не скаржився на біль у животі. Першим піднявся на баржу, і поки я прив'язував човна, його руки були зайняті причіплянням ордена, витягнутого із задньої кишені штанів. Потирання рук, сонце пробилося крізь хмари, випростовування спини. Мальке ходив по палубі кроками власника, наспівував щось із літургії, махав чайкам і вдавав із себе дядька, який приїхав у гості після багатьох років відсутності і життя, сповненого пригод, привозить себе самого у ролі подарунка і збирається відсвяткувати повернення:
— Привіт, дітки, ви зовсім не змінилися.
Мені важко було підігравати йому:
— Давай бігом! Крефт дав мені човна тільки на півтори години. Хоча хотів на годину.
Мальке відразу ж перейшов на діловитий тон:
— Добре. Не можна затримувати подорожніх. До речі, судно, те, біля танкера, сидить досить глибоко. Можу сперечатися, що це швед. Ми сплаваємо туди на веслах ще сьогодні, щоб ти знав. Як тільки стемніє. Дивися, щоб ти був тут не пізніше дев'ятої. Думаю, я можу на це розраховувати?
Ясна річ, що при такій поганій видимості складно було визначити національність судна. Мальке поволі почав роздягатися, супроводжуючи це багатослівними тирадами. Говорив різні дурниці. Трохи про Туллу Покріфке:
— Курва вона, скажу я тобі.
Якісь плітки про отця Ґузевскі:
— Кажуть, що він присвоював рушники з церкви, ну і талони на всякі такі штуки. Приходила перевірка з господарського комітету.
Потім ще якісь дивні речі про свою тітку:
— Але в одному треба віддати їй належне. Вона завжди добре знаходила спільну мову з моїм батьком. Ще коли вони обоє були дітьми в селі.
А далі старі історії про локомотив:
— До речі, ти міг би ще раз зайти на Остерцайлє і взяти це фото, з рамкою чи без. Хоча ні, хай висить. Це все одно тільки баласт.
Він стояв у червоних спортивних штанах, які символізували нашу гімназію. Уніформу старанно, як і написано в інструкції, склав на купку і заховав за нактоузом, на своєму коронному місці. Чоботи стояли, ніби їх зняли біля ліжка, перед сном. Я ще сказав йому:
— Ти все взяв? Консерви? Не забудь відкривачку.
Він поправив орден, пересунув його зліва направо і продовжував по-школярськи теревенити, все ті самі старі ігри:
— Скільки тонн має аргентинський лінкор «Морено»? Швидкість у вузлах? Товщина броні на ватерлінії? У якому році збудований? А перебудований? Скільки стволів було на «Вітторіо Венето»?
