Ми носили китички частково і на знак протесту, бо наш директор, вчитель вищої категорії Клозе, назвав цю моду бабською, недостойною німецького хлопця і заборонив носити китички на території школи навіть на перервах. Але більшість виконувала вказівку Клозе, спеціальний наказ про яку зачитували по черзі у всіх класах, тільки під час його уроків. У контексті китичок мені відразу ж пригадується татусь Бруніс, пенсіонер, якого під час війни знову примусили вчителювати: він час від часу згадував про кольорові вовняні кульки і дуже ними тішився, а один чи два рази, коли Мальке більше вже не носив китичок, Бруніс навіть причепив їх собі під накрохмалений комірець сорочки і в такому костюмі декламував «Темні шпилі високих вікон» свого улюбленого поета Айхендорфа, можливо, що не цей, а якийсь інший вірш, але точно Айхендорфа. Освальд Бруніс дуже любив солодке, а пізніше його арештували просто у школі нібито за те, що він забирав собі вітаміни, які мав би роздавати учням, але насправді, мабуть, через політику, бо Бруніс був вільно-мулярем. Учнів допитували. Сподіваюся, що я нічим йому не нашкодив під час цього допиту. Його названа донька, схожа на ляльку, вона займалася балетом, носила траур; його відправили до Штутгофа, звідки він не повернувся — сумна історія, яку хтось повинен описати, але не я і точно не у зв'язку з Мальке.
Але повернемося до китичок. Зрозуміло, навіщо Мальке їх вигадав — таким чином він хотів зробити щось добре для свого борлака. Протягом певного часу китички прикривали стрибунця у Мальке на шиї, але після того як вони увійшли в моду всюди, навіть у п'ятому класі, то перестали впадати в очі і в Мальке на шиї. Таким я бачу перед собою Мальке взимку сорок першого — сорок другого — ця зима була важкою для нього, бо пірнати не було як, а китички не дали бажаного ефекту, я бачу, як він іде у своїй майже монументальній самоті вниз по Остерцайлє, вздовж Беренвеґ, підіймається до Марийської церкви: іде у своїх високих чорних шнурованих черевиках, які порипують на посиланому попелом снігу. Він без шапки. Червоні промерзлі вуха стирчать, блискучі, мов скляні. Від цукрової води і морозу волосся застигло, а від вітру в спину розпалося посередині на проділ. Брови страдницьки зведені до перенісся. Нажахані і водянисті очі бачать довкола значно більше, ніж є насправді. Комір пальта піднятий догори. Пальто теж залишилося йому в спадок від покійного батька. Сірий вовняний шалик зав'язаний на шиї під гострим підборіддям і закріплений, застрахований від зсуву здалека видною аґрафкою. Кожні двадцять хвилин його права рука висовується з кишені пальта і перевіряє, чи шалик добре тримається на шиї. Схожі аґрафки я бачив і у клоунів — у Ґрока, і навіть у Чапліна в кіно, і Мальке тренується: чоловіки і жінки, військові у відпустці, поодинокі діти і цілі ватаги виростають перед ним на снігу. У всіх, і у Мальке теж, із рота іде пара і тікає назад, за плечі. І всі очі, які трапляються йому на шляху, звертають увагу на цю дивну, дуже дивну аґрафку, — принаймні так думає собі Мальке.
Тієї ж суворої і сухої зими ми з Вінтером та двома моїми кузинами, які приїхали на Різдво з Берліна, і ще з Шиллінґом, щоб було веселіше, вирушили на екскурсію по замерзлому морю до нашої затонулої баржі. Ми хотіли трохи похизуватися перед цими вродливими, розбещеними берлінським життям, кучерявими блондинками, показати їм щось незвичайне, тобто нашу баржу. Крім того, ми сподівалися, що на баржі нам удасться влаштувати щось цікавеньке з дівчатами, які дуже соромилися у трамваї і на пляжі, хоча ми ще і самі не знали, що саме.
Але Мальке нам усе зіпсував. Криголам кілька разів розчищав вхід до гавані неподалік нового фарватера і відсував уламки криги до нашої баржі, де вони понасувалися одна на одну, поврізалися одна в одну і утворили щось на зразок потрісканого валу, який обдувався сильним вітром і тому співав, прикриваючи частину палубних конструкцій. Ми зауважили Мальке, аж коли опинилися на висоті людського зросту, і витягай нагору також дівчат. Капітанський місток, нактоуз, вентилятори за містком, усе, що ще залишилося на баржі цілого, перетворилося на суцільну сніжно-білу глазуровану цукерку, яку марно намагалося полизати задубіле сонце. Жодної чайки. Вони зліталися трохи далі над сміттям із замурованих льодом вантажних кораблів.
Мальке, звичайно ж, підняв комір пальта, замотався шаликом попід саме підборіддя і виставив аґрафку якомога далі вперед. Здалеку виднівся його проділ, він був без шапки, а рівненьку доріжку в його волоссі перерізали навпіл теплі навушники, чорні, з'єднані металевою смужкою, такі носили сміттярі і биндюжники.
Він нас не бачив, бо вовтузився на льоду у носовій частині баржі, аж йому стало гаряче. Невеличкою сокирою він намагався пробити лід там, де мав би бути розташований отвір, що вів до носової частини. Короткими точними ударами пробив круглу діру завбільшки з каналізаційний люк. Ми з Шиллінґом зістрибнули з крижин, зловили своїх кузин і познайомили їх із Мальке. Він був без рукавиць, перекинув сокирку у ліву, привітався з усіма правою, аж гарячою рукою, у яку відразу ж після цього знову повернулася сокира, і Мальке продовжив рубати лід. В обох дівчат від здивування повідкривалися роти. Маленькі зуби позамерзали. Подих інеєм осідав на хустках. Широко розплющеними очима вони дивилися на нього і на те, як метал воює з льодом. Ми стояли поряд, і хоча на нас ніхто не звертав уваги і ми були злі, проте почали розповідати про пірнальні подвиги Мальке і про літо:
— У нього є табличка і вогнегасник, консерви, кажу вам, навіть відкривачка для консервів, а всередині було людське м'ясо, а з грамофона, коли він витягнув його нагору, виповзла якась тварюка, а одного разу…
Дівчата мало що розуміли, ставили дурнуваті запитання і зверталися до Мальке на «ви». Він продовжував завзято рубати лід і лише похитував головою, коли ми занадто голосно розносили над льодом славу про його пірнальні подвиги. Проте не забував постійно поправляти аґрафку на своєму шалику. Коли ми вже розповіли все, що могли, і просто мерзли, він почав робити короткі перепочинки після кожного двадцятого удару, які заповнював короткими діловими звітами, але при цьому не випростовувався цілком. Упевнено, але разом з тим стримано він розповідав про різні другорядні події зі свого життя пірнальника, хоча про ризиковані експедиції не згадав, він більше наголошував на своїй роботі під водою, ніж на пригодах, пережитих у мокрих нутрощах затонулого тральщика, а тим часом він робив усе глибшу діру в льодовому покритті. Не можу сказати, що мої кузини потрапили під дію чар Мальке, для цього він розповідав занадто безбарвно і сухо, без жартів. Крім того, жодна з них не наважилася б мати щось спільного із типом, який носив чорні навушники, ніби якийсь дідо. Але наша поразка була очевидною. Мальке перетворив нас на маленьких закоцюблих хлопчиків, у яких тече з носа; у такій ролі ми з Шиллінґом простояли увесь цей час поряд із дівчатами, і саме так вони розмовляли з нами дорогою додому, яка тепер вела згори донизу.
Мальке залишився, він хотів доробити діру і переконатися, що правильно визначив місце, під яким був розташований люк. І хоча він не сказав чітко: «Залишіться, поки я закінчу», але намагався затримати нас перед відходом, коли ми вже видерлися на крижини, і добрих п'ять хвилин упівголоса щось розповідав, хоча і не конкретно нам, а кудись у напрямку закутих у кригу вантажних суден, і при цьому навіть не випростав спини.
Він попросив нас допомогти йому. Чи, можливо, це був увічливо висловлений наказ? У кожному разі нам довелося попісяти на краї його ополонки, щоб якщо не розтопити, то хоча 6 пом'якшити лід. Але не встигли ми з Шиллінґом відповісти щось на зразок: «Ні фіга!» — або: «Ми вже все зробили, коли йшли сюди!», як кузини випередили нас радісним: «О, звичайно! Тільки ви відверніться. І ви, пане Мальке».
Мальке пояснив їм, де вони повинні влаштуватися, бо потрібно, сказав він, аби струмінь постійно потрапляв у те саме місце, інакше не буде ніякої користі, а потім виліз до нас на вал і відвернувся до пляжу. Поки за нами чулося подвійне дзюркотіння і хихотіння, ми не зводили очей із Брьозена, який звідси скидався на мурашник, і уважно роздивлялися вкриті льодом сходи на пляжі. Пораховані тополі на пляжному променаді поцукровані сімнадцять разів. Золота куля на верхівці пам'ятника героям війни блимала і подавала нам збуджені сигнали. Всюди була неділя.
Коли дівчата знову натягнули свої лижні штани, довкола ополонки поставали ми, носаками понад край діри, над льодом піднялася пара, особливо у тих двох місцях, які Мальке позначив зарубками. Світло-жовта рідина, поскрипуючи, зникала в снігу. За нею залишався золотисто-зелений слід. Сніг сумовито поскиглював. Різкий запах ще довго залишався в повітрі, бо все довкола було позбавлене запахів. Після того як Мальке вишкріб із ополонки цілу купу снігової каші, яка спокійно могла б наповнити рідиною ціле відро, запах став іще сильнішим.
