Пробачте. Її подруга, а що вони подруги, в тому нема сумнівів, бо хто б оце з чужою людиною в полі голим ходив, теж раз по раз розпрямляє спину - не через радикуліт, бо ж у молодої дівчини радикуліту ще не може бути. Вона теж молода, хоч і старша за першу, і стегна у неї кругліші, і ноги впевненіше тримаються за землю, а якщо б зайти збоку і подивитися на груди, коли вона отак от нахилившись стоїть… Вона торкається ними жита, і колосся, напевне, лоскоче чутливі пипки, тому випрямляючись, дівчина розминає груди руками, а під руками у неї справжнє багатство. Цій вже волосся не заважає, бо за міською модою воно підстрижене коротко. На відміну від молодшої старша подруга - білявка, і найбільш нескромний погляд міг би навіть підтвердити, що не фарбована, а справжня, як справжніми є ця ніч, це жито і цей Місяць над полем. Подруги перемовляються, а чи промовляють щось стиха під час своєї роботи, але що вони говорять, чує тільки колосся, бо навіть до Місяця ці слова не долітають. А куди вже нам почути те, чого не чує Місяць?
От дівчата випросталися і пішли собі полем, відійшли трохи далі та знову нахилилися, немовби знайшли щось. І навіть не знаєш, як на них приємніше дивитися, чи коли отак от стоять, чи коли йдуть, коливаючи стегнами, а у старшої, білявки, трошки подригують груди, бо вона твердо ставить ногу на землю, та й взагалі там є чому дрижати. Зате у молодшої ніжки такі, що за них не один хлопець душу заклав би. Та й взагалі не можна порівнювати жінок, особливо молодих, особливо красивих, особливо подруг.
Але щось ми забалакалися. Треба ж подивитися, що вони робили там, край дороги. А край дороги жито собі як жито, добре жито цього року, врожай буде, слава Богу. Тільки от кілька колосків сплелися якось дивно. Придивімося - та їх вузлом зав’язали. Що ж це воно таке? А оно ще один, а за ним ще. Еге, зачекайте, що ж це воно виходить? Зачекайте, зачекайте. А де наші подруги? Вони це бачили? Нумо, спитаймо.
Тільки нема вже нікого в полі. Не видно їх і на дорозі, а якби були, ми б обов’язково помітили у таку місячну ніч. Мабуть, пішли далі полем. Що, так-таки голі й пішли? Хтозна, але не видно більш нікого. Тільки скрутки з жита при дорозі і щербатий Місяць на небі, який все бачив, все знає, але нічого нікому не скаже - ні нам, ні вам.
Невиспаний Петро сумно крокував до пошти. І якого чорта в таку рань? Наче втече та поштарка.
Вчора вони запроводжалися пізненько, під місяцем, коли цвіркуни, немов скажені, тріщать з усіх боків, а степовий вітер огортає ніжною прозорою хвилею. Здебільшого мовчали, бо Петро тільки про людей був такий веселий та розкутий, але сам на сам чомусь знітився. Та й Леся не дуже знала, про що говорити з цим міським, освіченим - певно, сміятиметься з неї, з сільської школярки. Навіть не поцілувалися жодного разу. Якесь ідіотство вийшло, і, певно, дівчина це відчула, бо, врешті, просто вибачилась і пішла додому, хоча можна було ще гуляти й гуляти. На хлопцеве «Куди ти поспішаєш?» сказала: «Завтра рано вставати». Петро й зараз відчував ніяковість. Ще й від начальства отримав по шиї, коли повернувся: «Цей контакт не обусловлений необходімостю». Майор крутився на ліжку і був чомусь у поганому гуморі. А з самого рання… якого чорта?! Коли іще отак доведеться виспатися, щоб у селі, у чудовій екології? У людей його фаху сон завжди цінувався на вагу золота.
Село вже давно працювало. На подвір’ях крутилися тільки старі баби. А сонечко з неба обіцяло звичайну липневу спеку, і навіть важко було уявити, що там робиться вдень, у полі, коли до лісосмуги, єдиного захисту від пекучих променів, не менш як два кілометри, а вода в діжці край дороги іржава й тепла. Петро добре пам’ятав це іще з шкільних таборів. А потім з училищем скільки їздили. Смішно згадувати. Майбутні офіцери, а чого тільки не робили - і сапали, і косили. Навіть кавуни збирати одного разу довірила Батьківщина.
Пошта стояла на чільному місці, біля контори, і шлях до неї лежав повз центральний майдан. Якщо можна було вжити таке пишне слово до запилюженого голого клаптя землі із традиційною цементною фігурою скраю. Це був типовий шедевр із тих, що прикрашають собою і без того красиві колгоспні площі, і являв він собою жінку з піднятими вгору руками, а в цих руках виднілося щось велике і алегоричне - чи то сніп пшениці, чи рушники. Вочевидь воно мало символізувати боротьбу за врожай, а може, велич мрій радянського колгоспника. Біля самого пам’ятника починався паркан парторгової садиби. Петро на мить зупинився, згадуючи. Це ж треба, яку історію зліпив їм вчора парторг, Лесин батько. А вона, виявляється, з сусідньої кімнати все чула. От воно що - конспірація! Виявляється всюди ховаються вуха, навіть у селі, на природі.
Під пильним поглядом бетонної статуї Петро зупинився біля дверей з синьою вивіскою і, набравши повітря в груди, обережно прочинив стулки.
Сільська пошта теж нагадувала тисячі своїх сестер, розкиданих по колишніх центральних садибах наших колишніх колгоспів. Доміру пошарпана, доміру чепурна, квіти у вазонах, стенд із зразками оформлення кореспонденції та дерев’яна стійка. На стійці прикраса - жмутик скручених косою золотих колосків жита, така собі сільська ікебана, а за нею молода симпатична білявка. «Оце вона і є, - промайнуло у Петровій голові. - Наталка».
- Доброго ранку.
Дівчина, підвела голову і приязно посміхнулася, побачивши такого гарного клієнта.
- Та вже добрих півдня, - відповіла вона грайливо.
Клієнт, у свою чергу, наблизився до стійки і сперся на неї, отримавши змогу роздивитися свою контактерку докладніше. Вона була гарною, а втім, у нас всі жінки гарні, особливо у двадцять років. Коротко підстрижене біляве волосся трошки закручувалося біля вух, обмальовуючи і без того кругле личко. Літній сарафан відкривав приємної повноти плечі й натякав на такі самі приємні груди, що, знаєте, грішним ділом, хочеться помацати. З висоти Петрової позиції можна було побачити навіть трошки більше, ніж розраховувала дівчина, хоча хіба ми знаємо, на що вона розраховувала?
Петро посміхнувся на всі тридцять два зуби. Ґрунт для більш-менш тривалої розмови, таким чином, було підготовано.
- А я з Києва приїхав до вас, - досвідчений лейтенант не хотів здатися надто великим цабе, щоб не злякати дівчину, тому навмисне будував фрази дещо незграбно.
Поштарка відклала книжку, що читала весь ранок, і кокетливо поправила зачіску:
- До мене?
- Якщо ви зможете допомогти мені відправити телеграму.
- А чого ж не допомогти? Я для того тут і сиджу. Вам термінову чи звичайну?
- Просту-звичайну, як я сам. - Він перехилився через стійку і потягнувся до стосика жовтуватих бланків. Поштарка автоматично простягла руку туди ж, і пальці їхні зустрілися якоїсь миті на полірованій колись поверхні стола. Дівчина не зразу, але все-таки відсмикнула руку.
- Пробачте… А ви спритний. У столиці всі такі?
- Аякже!
Під уважним дівочим поглядом Петро взяв замусолену ручку і схилився над бланком. Він зрозумів, що обрав правильну тактику. Робити поштарці нема чого, а позагравати тим приємніше, що насправді вона була абсолютно не на Петрів смак. От з такими він почувався впевнено, легко входив у контакт, навіть іноді занадто легко. Не те що вчора на прогулянці, ішов як бовдур, наче не офіцер, а дійсно якийсь цивільний недоносок. Петро прикусив без того надгризений кінець ручки та скоса зиркнув на дівчину. Вона під його поглядом миттєво стрепенулася та взялася навіщось перекладати папірці з шухляди на стіл, а потім назад. Петро нашкрябав стандартний текст, мовляв, доїхав нормально, влаштувався нормально, все нормально, і приписав спеціальну адресу для таких повідомлень. Адреса була невід’ємною частиною їхньої легенди. Петро вважав це перестраховкою, але досвідчений майор поділяв думку начальства, що краще перебдіти, чим недобдіти, тому слідкував за виконанням інструкцій у чотири ока.
Ще раз перевіривши текст, лейтенант елегантним рухом простягнув списаний бланк через стійку.
Поштарка знову навіщось поправила зачіску.
- А я знаю, вас Наталкою кличуть.
- Звідки знаєте? - здивувалася вона.
- На вулиці спитав. Люди кажуть, там на площі пошта, а в ній дівчина сидить така красива, Наталкою звати.
- Ну, прямо вже й красива… - зашарілася з приємності дівчина.
- Так і сказали, клянуся!
Вона ще більше почервоніла.
- А я - Петро. Ми з колегою приїхали до вас з наукового інституту збирати фольклор.
- Надовго? - Вона нарешті взялася обробляти бланк телеграми.
- Поки весь визбираємо.
- Тоді надовго… А телеграма дружині? - спитала дівчина, не піднімаючи очей.
Петро засміявся:
- Ні, цього лиха ще не маю. Її обличчя миттєво розквітло щирою усмішкою.
- А де це ви «нормально влаштувалися»? Ой, ви пробачте, що я розпитую… - Очі стріляли з-за конторки, як завзятий кулемет.
Петро відчув себе мішенню на полігоні.
- Та нічого, розпитуйте на здоров’я. Нас тітка Тетяна на квартиру взяла. Леся склала протекцію.
