Голота замовк, а тоді ощирився усмішкою й розвів руками, хрипко розсміявшись.
— Тож тепер перед вами вишкребок великого роду, що чеберяє світом, як вічний жид Агасфер, у пошуках незнамо чого.
— Як це незнамо чого? Знамо! Ти ж знав, що шукати в тих церквах, — перебив Гусак. — Малюнків у церквах — повно. Розписи, ікони, інше малювання. Як ти знав, де і, головне, що шукати?
— Відповідь виявилася дуже легкою. Треба було просто згадати, — широко усміхнувся Голота. — Загадка лише для мене. Ніхто не знав, що ми з батьком грали в гру з символами. Ніхто не знав, що коли ми йшли вулицями, то по всіх стінах, церквах, кам’яницях Львова наввипередки шукали одне...
— Що? — нервово вигукнув Мнішек.
— Батьків колишній герб, — усміхнувся Голота. — Корибут.
— Тобто в церквах ти шукав герб? — вражено запитав Гусак.
— Так. Корибут був на стіні донаторів-благо-дійників у монастирі Онуфрія. Під ним була картина. А в церкві Миколая — символи з герба були на ризі священика. Батько явно знав про це, тому розмалював ризницю, де священики зберігають одяг. І тепер ми маємо ось це, — кивнув він на стіл.
— Що це?
— Дерево, що росте зі скрині, і сонце, лев, що спить, — не відривав погляду від аркушів Голота. — За Іфікою, сонце, що сходить над старим деревом, на якому зеленіють молоді пагони, має означення — «нова надія».
— Нова надія, нова надія... — пробурмотів Гусак. — І що? Чому вона росте зі скрині?
— А тому! — Мнішек замахав руками. — Скриня. Надія. Ви що, не бачите? — Це ж натяк на скриньку Пандори! Баба з грецьких легенд, що випустила зі скрині біди на людей!
— І що? — насторожився Голота.
— А те, що від бід, які випустила Пандора, людям не було б життя. Якби не залишилася надія на дні скрині...
— На дні... — прошепотіла Ярина.
Усі замовкли. Голота стояв, дивлячись у стіну незрячими очима, і щось метикував. А тоді похитав головою й навіть зааплодував Мнішеку.
— Дуже схоже на відгадку, Міхале. Я наче батька почув. «На дні нова надія».
— Але на дні чого? Скрині? Полтви? Чи ставка? — отетеріло в один голос запитали Ярина й Гусак. Та ліценціат лише знизав плечима.
— Усе це вражає, — після мовчанки схвильовано промовила Ярина. — Неначе в романі.
— Зараз буде вірш, — отруйно озвалася Сташка. Однак її колючий жарт ніхто не підтримав. Усі напружено дивилися на пар суни, ніби хотіли знайти ще якісь таємні тлумачення.
— Інший малюнок, — показав Голота на інший шматок паперу, на якому був намальований лев, що спав. Між лапами він стискав ліхтар і квітку.
— І що то за символ, якщо дивитися за твоєю Іфікою? — повернувся до Голоти Мнішек.
— Узагалі лев - то Львів, — упевнено сказав Гусак.
— Не виключаю цього, — погодився Голота. — А ще то «Сплю, але спостерігаю й захищаю». «Коли спить лев у печері, то не сплять очі його, бо відкриті вони», — вчить нас Фізіолог.
— Може, то твій батько мав на увазі себе? Ніби він із того світу послання нам читає. Як то «хоч я і сплю вічним сном, але спостерігаю і загадку свою добре захищаю».
— Лев — то очевидно натяк на Львів, — уперто повторив Гусак.
— Давай думати так, — погодився Голота. — І якщо продовжувати вервечку наших припущень, то маємо такий шлях НОВА НАДІЯ — НА ДНІ — У ЛЬВОВІ. Дивимося далі. І не можна пропускати жодної деталі. Запам’ятайте, кожна дрібниця може бути важливою і щось означати, — Голота говорив, а Ярина нервово покусувала губи.
— А що то під лапами в того лева? — запитала Сташка.
— Світильник в одній.
— А в іншій? — крикнула дзвінко Ярина. — То не лілея?
— Ліхтар і лілея, — підтвердив Мнішек. — Але я не знаю, що вони означають. А ви?
Сташка взяла себе за скроні, Гусак дурнувато вирячив очі, а Ярина несподівано засміялася:
— Усе своє життя на них дивлюся, — проказала вона, і всі повернулися до поетеси. — Над моїм ліжком образ висить — ангел тримає у руках ліхтар і лілею.
— Точно. Так це ж Гавриїл. Він завжди тримає ліхтар! — згадав Гусак. — Його так мається завжди малювати на іконах!
— Десниця Божа? — пробурмотів Голота. — Передвістив народження Івана Хрестителя та Ісуса Христа, з’являвся святому Захарії, пророку Даниїлу, Марії...
— Світильник і... лілея! Гавриїл! Та це ж просто! — Гусак аж похлинувся. — Він був із лілеєю, коли розповів Марії, що вона стане Богоматір’ю!
— Радуйся, благодатна, Господь із тобою. Зачнеш у лоні й породиш сина, і назвеш його Ісус. Він буде великий і Сином Всевишнього назветься, і дасть йому Господь Бог престіл Давида, батька його, і царюватиме над домом Якова повіки та й царству його не буде кінця... — згадавши, продекламував Голота.
— Гавриїл та Марія зустрілися біля води... джерела чи колодязя. Архангел був із лілеєю! — вигукнула Ярина, яка аж підскакувала від нетерплячки.
— Колодязь! Ось воно. Дно! Нова надія на дні колодязя! Усе сходиться! Шлях такий — НОВА НАДІЯ — НА ДНІ — У ЛЬВОВІ — У КОЛОДЯЗІ. Точно! — заволав Голота, ляснувши в долоні.
— Колодязь? — перепитав Мнішек.
— Це точно воно. Перший малюнок вказує дно, другий — колодязь і Львів! Це дно колодязя! У Львові.
— Може, то мелюзіни [15], що на Ринку? — задумливо проговорив Гусак.
— А може, це криниця біля костьолу святого Андрія? Ну ота страшна, про яку кажуть, що бернардини кидали туди дітей, які народжувалися від їхніх любувань із кларисками? — відкрила очі від жаху Ярина.
— Ярино, ну доста твоїх страшних історій. Це може бути будь-яка криниця. Ми не вгадаємо, яка саме.
— Тоді треба їхати до третьої церкви... Вона покаже.
— Зараз ми хіба переламаємо карки в темряві. Ідемо завтра зранку. Матимемо відповідь від святого Теодора, — Голота нахилився до свічки й різко задув її. Притулок, що й так уже спав, остаточно провалився у ніч.
Розділ 18
У якому церква святого Теодора виявляється підступним місцем, де легко втратити голову
Львів. 2 вересня. 1768 рік. П'ятниця
Церква святого Теодора, що ледь чутно потріскувала під час кожного подиху гарячого вітру, стояла посеред цвинтаря, огородженого невеликим муром. Тут, серед хрестів, верб і тополь, що вервечкою тяглись аж до Полтви, як ніде відчувався смак смерті. Дерев’яний чотирисхилий шатер куполу святого Теодора додав сили цьому відчуттю. Шатер нагадував кольчугу давно померлого воїна, що стриміла на кілку посеред цвинтаря. Серед напіврозвалених могил височіла й напіврозвалена дзвіниця. Було очевидно, ще місяць-два або три, а може, рік — і вона впаде, додавши довколишній руїні довершеного вигляду.
— Прекрасне місце, щоб подумати про вічність, — захоплено проказала Ярина.
— Не лише подумати, а й пошвидше померти. Стань під оту дзвіницю — якийсь із камінців, що з неї сиплеться, тобі голову відразу й проб’є, — похмуро відгукнувся Голота й пружно закрокував до дверей невеликого вбогого храмчику, який і був церквою святого Теодора.
Якщо храм святого Миколи здавався кораблем, що плив із минулого, монастир святого
Онуфрія — суворим замком із казки, то церква Теодора виглядала звичайнісінькою собі пусткою. Парафіян святого Теодора можна було перерахувати на пальцях — кілька родин русинів: шевців, кушнірів та кравців, що мешкали поряд. Не дивно, що, коли досередини одночасно зазирнули відразу четверо людей, навіть служба, яку бубнів собі старенький сухенький отець, на мить перервалася. Надто багато стало людей у цій дерев’яній старезній церквинці, що продувалася всіма вітрами й на очах розпадалася від старості.
Цього разу Голота навіть не став нічого шукати, просто дочекався кінця служби на подвір’ї. Лише тоді підійшов до сивобородого, худого, як тарань, священика — отця Мирона, який із цікавістю подивився на чорновусого шляхтича з кривою шаблюкою на поясі й люб’язно усміхнувся.
