— Розмальовував? Звичайно, я пам’ятаю маляра, який малював,— живо відгукнувся старигань на питання Голоти. — Малярі до нас нечасто приходили. Тож і його я добре пам’ятаю, і його роботу. Кшиштоф Корибутович його звали. Високий такий, чорнявий, тихий. Він у мене довгенько тут жив. Питаєте, де його розписи? — притулив руку до вуха священик, а тоді усміхнувся.
— Так, отче. Цікаво було б глянути, — ввічливо усміхнувся у відповідь Голота, кивнувши головою.
— Це просто. Вони всюди, — розвів руками отець Мирон. — Наших старих розписів уже майже не було видно, тож я вирішив зібрати з моєї нечисельної пастви на нові. Хоч покійний пан Мокосій, наш найбагатший парафіянин, і дав щедро, та недостатньо, щоб зацікавити якихось відомих малярів. Корибутович попросив найменше за свою роботу, тож ми домовилися, що він розпише все.
— Чи можна подивитися на розписи, святий отче? Мені й моїм друзям.
— Звичайно, — просто сказав отець Мирон і тицьнув ключі. Ось, залишаю вам. Занесете мені потім, — безтурботно усміхнувся священик.
— Отче, ви надто довірливі, хай хоч диякон залишиться... — здивувався Голота.
— Не треба, — сумно зітхнув отець Мирон, — тут немає нічого цінного. Хрест, чашу та Євангеліє я забираю з собою... Святий Теодор не має багатих парафіян, та й залишилося їх хіба кілька десятків, усі такі ж старигані, як і я. З їхньою смертю і з моєю Теодору прийде кінець, ви ж бачите, — розвів священик руками, й на очах його несподівано заблищали сльози. Він швидко розвернувся і, шкандибаючи, пішов до свого старенького будиночка з проваленим збоку дахом.
— Не кажіть так... — крикнув Голота йому навздогін, ліценціату раптом захотілося підтримати бідолаху.
— Так буде, — відгукнувся здалеку священик і, повернувшись, через силу усміхнувся. — Але нічого. То закони Божі. Церкви, як і люди, мають свій вік і також помирають від старості. Ідіть, дивіться...
— Ну що, йдемо? — нетерпляче смикнула Голоту за рукав Сташка.
— Не треба, — почувся несподівано втомлений голос Гусака. — Часу вже немає.
— Гусаче, не починай знов. Усі втомились, але ж уже остання сходинка, — засміявся Голота.
— Не треба шукати, Богуславе, — серйозно повторив маляр. — У мене вже є малюнок із Теодора, позначений Корибутом. Ось подивись. Це дуже сильний символ, — Гусак розгорнув паперовий сувій, на якому була зображена фігура ангела. Ангел з мечем в одній руці та палаючим серцем в іншій із усіх сил рвався в небо, та його не пускала велика металева куля, прикута до ноги. Із хмари, до якої якось намагався долетіти ангел, стриміла рука з двома ключами.
— У церкві під самим дахом, — сказав Гусак. — Велетенський ангел на всю стелю. На кулі, яка тягне ангела вниз, намальований герб твого батька.
— І що він означає? — Ярина подивилася на ліценціата й від нетерпіння аж прикусила губу.
— Це... — почав Голота
— Тут два символи. Ангел означає «любов до Бога», — витираючи змокрілу голову хустинкою, промовив Гусак. — А рука з ключами — то «добре притягується»...
Голота здивовано поглянув на товариша.
— І як «любов до Бога» допоможе знайти потрібний колодязь? Голото? — промовила Сташка, але відгукнувся знову Гусак:
— Любов до бога — то живе джерело,— голосно продекламував маляр. — Любов — то завжди живе джерело, друзі мої.
Голота далі здивовано дивився на Гусака. Погляд його був таким, що всі позамовкали.
— А що то за хмара, друже Гусаче? На малюнку? — тихо запитав ліценціат товариша.
— То натяк на те, що лише любов Бога відімкне нам ворота на небо, — просто сказав Гусак. — Якщо вірити Іфіці...
— То ти знаєш Іфіку? — здивувався Мнішек.
— Знаю. І емблемату знаю.
— To що там у живому джерелі? — нетерпляче підскакувала Сташка.
— Знахідка, — відповів Голота, невідривно дивлячись на Гусака.
— Але ж це не дало нам місця, — відзначив Гусак. — Живих колодязів дуже багато у Львові. Не лізти ж у кожен. Є ідеї, Голото?
— Є, — тихо відказав той.
— То кажи швидше, друже, — усміхнувся Гусак, наче не помічаючи настороженого погляду товариша. — Мені цікаво, як ти мислиш. Але да-вай-но я навіть підкажу. Церкви — три...
— Церкви — три, — повільно проказав Голота. — Онуфрія. Миколая. Теодора. Розташовані вони — трикутником. А трикутник, то символ...
— То символ Трійці... — нетерпляче закінчив Гусак, який з усмішкою дивився, як Голота поклав руку на карабелу.
— Що в нас є із Трійцею у Львові й околицях? — здивовано подивився на маляра та Голоту Мнішек, який не розумів, що відбувається.
— Є церква святої Трійці! Стара, дерев’яна, неоковирненька, маленька. Але розписи красиві. Моя гувернантка розповідала... У Сихові, — прохопилась Ярина й затнулася.
— Ні, то надто далека далечінь. Треба у Львові, — менторським тоном проказав маляр.
— Тринітарії! Монастир на Краківській. Там є колодязі? — запитала Ярина.
— Біля монастиря точно є, — кивнув головою Гусак і усміхнувся. — Я відразу про них подумав. Тож пропоную подивитися, що там у тринітарських криницях. Там дві живі кринички, але одну лише цьогоріч викопали. Тож ми не будемо довго шукати. Але почекайте, хвилину. Зараз ми домчимо туди, — усміхнувся Гусак. Він оглянувся й коротко свиснув. Усі ошелешено замовкли, адже було очевидно — відбувається щось дивне, і Гусак у цій дивині грає незрозумілу роль. Чи не відразу почувся стукіт копит, до церкви під’їхала чорна карета із закритими ґратами вікнами. Одночасно з-за кущів та могил з’явились озброєні люди в чорному. Голота та Мнішек шарпнули шаблі.
— Не треба, Богом вас заклинаю, друзі! Не треба насильства, — швидко заговорив Гусак, виставляючи руки й винувато усміхаючись до графа й ліценціата. — Тим паче, що стрільці націлилися прямо в наших прекрасних панянок. — Додав він уже іншим, металевим голосом, показавши пальцем на голову Сташки, а тоді Ярини, що розгублено подивилася на Голоту. — Киньте зброю, негайно. Я не хочу крові...
— Коли... Коли, Гусаче?! — люто прогарчав Голота.
— Завжди, завжди, мій друже. Ще коли ти не народився, — просто відповів Гусак із незворушним лицем.
— Де босорканя?
— Де? — думаючи про щось своє, проказав маляр. — Думаю, десь на дахах. Її важко помітити.
— Навіщо? — промовив Голота, стискуючи кулак на ефесі.
— Це довга історія, може, колись я розповім. Але найімовірніше — ні. Часу обмаль, — знову криво посміхнувся Гусак.
— Кидайте! — різко повторив він, і граф із Голотою швиргонули пістолі й шаблі на землю.
— Зате я великодушно дозволю вам побачити розгадку. Станьте, будь ласка, за Голотою. Усі, — наказав він. Мовчазні люди, озброєні пістолями, ножами та шаблями підійшли впритул.
— Прошу, до карети. Поїдемо, як пани, — промовив маляр із посмішкою, яка моторошно кривила його завжди добродушне обличчя.
Розділ 19
У якому досліджують колодязь біля монастиря тринітаріїв
Львів. 2 вересня. 1768 рік. П'ятниця
Маленьку, майже лялькову площу біля монастиря тринітаріїв густо вкривав стомлений спекою люд. Міщани стояли, сиділи й навіть лежали покотом. Усе навколо тихо гомоніло, голосно кричало, гучно реготало, штовхалось, а ще рясніло солом’яними брилями, нашвидкуруч змайстрованими навісами, модними французькими парасольками... Крізь компанію шукачів, що втомлено дивилися на це дійство, сердито прорвався старигань із мокрою хусткою на блискучій лисині. Грюкаючи баклажкою, він почовгав до місця, де юрба товклася так запекло, що, здавалося, там роздає охочим золото цар Соломон. Дідуган із баклагою майстерно увігнався в натовп, швидко рухаючи ліктями, що виглядали з-під подертої капоти, дістався до криниці й наступної хвилини наливав собі крижану воду з обляпаного глиною відра, переможно поглядаючи навколо.
На розпеченій площі аж шкварчало. Від бруку йшов жар, і люди, які розсілися навколо табором, нагадували грішників, яких смажать на повільному пекельному вогні. Були й праведники — ці щасливці сиділи в холодку монастирських стін, обмахуючись віялами, і ліниво цмулили там із кухликів дорогоцінну вологу.
