Розмова роз’єдналася, жінка сховала телефон у сумку й потерла замерзлі руки. Сніг і паморозь неслухняно злітали зі скла, але врешті Вероніці вдалося прочистити для себе хоч якусь видимість.
Коли мотор нарешті прогрівся, жінка обережно рушила. Хуртовина, що почалася по обіді, ставала дедалі лютішою. І хоч двірники «таврії» шалено працювали, сніжинки у своєму танці весь час розбивалися об вітрове скло.
Вероніка полегшено видихнула: хоча б вулиці майже безлюдні. Уперше за останні три місяці вона зраділа, що переїхала з міста до райцентру. Не думала, що знову доведеться звикати до розміреного життя селища міського типу. Їй і досі не вистачало шуму й енергії міста, але після мікроінсульту, що стався торік, лікарі дуже наполягали, щоб вона покинула бізнес і хоч ненадовго переїхала до більш спокійного місця проживання.
Вероніка до останнього боролася з медиками. Коли вони із чоловіком розлучилися, він відсудив у неї частину її справи й у Вероніки стався другий мікроінсульт. Тоді жінка таки піддалася на вмовляння лікарів. Залишила квартиру синові й перебралася жити на периферію, де стояв порожнім будинок покійних батьків. Нарешті знадобилась і педагогічна освіта. Хоча після трьох місяців учителювання Вероніка зрозуміла, що робота з дітьми вимагає не менш сталевих нервів, аніж ведення бізнесу.
Жінка зраділа, нарешті звернувши на свою вулицю. Уже мріяла, як зараз нарешті повечеряє, прийме гарячий душ і ляже під теплу ковдру.
Несподівано світло фар уловило у свої сіті якусь істоту, що снувала посеред дороги. Вероніка зреагувала дуже швидко: крутнула кермо праворуч і таки не зачепила живого створіння. Але не врахувала, що на дорозі вже розкинулася ожеледь.
Автомобіль несло на сусідські запорошені снігом туї. Вероніка запанікувала і зробила те, про що згодом пошкодувала. Натиснула на гальма. «Таврія» незадоволено завищала. Машина була передньоприводна, тому коли передні колеса спробували зчепитися з поверхнею, задню частину занесло.
Вероніка так схопилася за кермо, що аж побіліли пальці. За інерцією авто розкручувало на слизькому асфальті за годинниковою стрілкою, доки не жбурнуло бампером у чужий двір.
Розділ 2
Андрію не вірилося, що він удома. Чоловік стояв біля дверей гаража, які щойно зачинив, і не наважувався йти до хати.
Минуло два з половиною роки, як Андрій виїхав до чужої країни. Причина того, що він подався за тисячі кілометрів звідси, — заробіток грошей. Принаймні так легше було пояснювати своє рішення людям. Хоч він прекрасно розумів, що виїхати його змусило дещо інше.
Чоловік глибоко вдихнув. Морозяне повітря ошпарило ніс і легені. Можливо, якби не хуртовина, яка не на жарт розігралася в дикому танці, Андрій ще довше простояв би тут, біля гаража, оглядаючи своє припорошене снігом подвір’я.
Але за два роки чоловік звик до м’якого клімату, та й осіннє пальто не розраховувало на таке випробування і дуже програвало пронизливому зимовому вітру.
Андрій закинув на плече спортивну дорожню сумку й переклав у другу руку новенький лептоп у фетровому чохлі. Уже ступив крок до доріжки, що вела до порога, як раптом у сніг беззвучно випали ключі. Чоловік розсерджено видихнув із рота хмаринку пари. Йому знову довелося перекладати ноутбук під пахву, знімати рукавицю і голою рукою нишпорити по колючому, холодному снігу.
Завершити пошуки не дав пронизливий звук вищання гальм. Чоловік скочив на ноги, аби глянути, що сталося. Судячи з гуркоту на дорозі, водієві може знадобитися поміч.
Він кинув сумку в сніг, нашвидкуруч запхав у неї лептоп і кинувся на допомогу. Але, на своє щастя, встиг зробити лише крок. Повз нього, виносячи ворота та здіймаючи білі снігові хмари, промчав червоний автомобіль.
Автівку протягло двором майже до порога. Коли нарешті машина зупинилася, спершу з неї частково сповзли ворота, потім відвалився капот, і нарешті світло фар заблимало, а потім згасло. Автомобіль ніби знепритомнів.
Андрій спершу не міг ступити й кроку, розуміючи, що його у власному дворі ледь не збила машина. Та все ж, побачивши в салоні якийсь рух і зі стукоту здогадавшись, що водій намагається вибратися звідти, підбіг до «таврії».
Але допомогти Андрієві знову не судилося. Водій, вирішивши, очевидно, що двері заклинило, відчинив їх ударом обох ніг. Та ще й тієї миті, коли чоловік заглянув у вікно.
Андрій устиг лише почути, як двері клацнули об його перенісся та підборіддя, і повалився навзнак. Чоловік стиснув зуби від болю і схопився за обличчя.
— О Боже, з вами все гаразд? — Над ним нависла жінка. Крізь сльози, що наверталися на очі, Андрій зміг розгледіти її приємну зовнішність, темне волосся, у якому поблискували сніжинки, і перелякані очі.
— Я хотів спитати це у вас. — Чоловік сів і приклав до носа жменю снігу.
— Ви що… плачете? — помітила вона налиті сльозами очі. — Пробачте, я не…
— Ви гепнули мене дверима по носі! — Андрій і сам не очікував, що це його розізлить. — Тут, між іншим, стільки ж нервових закінчень, як і на кінчиках пальців, сльози течуть самі собою.
— Ясно. Вибачте. — Жінка трохи відступила. Вона перевела погляд від Андрієвого обличчя і почала вдивлятися в освітлену ліхтарями вулицю.
«She’s crazy», — промайнула в Андрія в голові така популярна у фільмах фраза.
Тим часом водійка абсолютно втратила до нього інтерес і вийшла з двору.
Андрій здійнявся на ноги. Вважав, що після всього шокувати його неможливо, але цій темноволосій особі таки вдалося. Чоловік розгублено подивився на свої розтрощені ворота, побиту «таврію», що стирчала посеред двору, а потім провів поглядом сліди незнайомки. В Андрія крутилося на язиці чимало слів і запитань, передусім: «Що за хрінь?!» Та щойно чоловік зібрався озвучити питання, яке так його мучило, як жінка знову з’явилась у дворі. У руках вона тримала якийсь невеликий клубок.
Розгледівши, що то цуценя, Андрій сторопів. Це так його спантеличило, що він не знав, чого хочеться більше: розреготатися чи нагримати на цю ненормальну.
— Це що, акція? — нарешті вичавив він із себе. — Винеси бампером чужі ворота — отримай цуценя в подарунок.
— Смішний ви, — усміхнулася жінка й ніжно погладила песика.
«А усмішка в неї чарівлива», — раптом промайнуло в голові, але чоловік стримав цю думку, не даючи їй розростися.
— Пробачте за ворота. Раптом що, винуватець ось, — незнайомка кивнула на замерзлого цуцика, який перелякано тулився до її грудей. — Мені довелося об’їжджати його…
— Через мій двір.
Жінка здивовано поглянула на чоловіка.
— О, то ви — Андрій? — вигукнула вона. — Ми з вами кілька разів перетиналися, коли я приїздила до батьків. Як ваша дружина?
Андрій стрепенувся, ніби його штрикнули під ребро.
— Померла… — сухо мовив він.
— Я не знала. Співчуваю.
«Бреше, — промайнула думка. — Вона знущається…».
— Аякже. То ви жодного разу не чули ні про мене, ні про мою дружину? — злісно мовив він.
Очі співрозмовниці здивовано розширилися:
— А що, повинна була?
— Досить цього лицемірства, — ледь стримував злість Андрій, — скажіть краще, хто ви? І де мешкаєте?
— Я Вероніка. Ми з вами сусіди, — промовила жінка, явно цьому не радіючи.
Андрій не хотів знову впійматися на її усмішку, тому відвернувся.
— Сусіди, так? — ядуче запитав він. — Це добре. Я знатиму, де вас шукати, якщо не відшкодуєте збитків.
— Якось дуже негарно прозвучала остання фраза, — жінка притисла цуценя до грудей, ніби захищала від маніяка-живодера.
Чоловікові й самому не сподобалося, що він бовкнув, але відступати було нікуди.
— Ви покинете мій двір самотужки чи мені викликати поліцію, щоб хлопці теж посміялися?
— Із чого тут сміятися? — бризнула злістю у відповідь.
— А вам не здається ця ситуація комічною?
— Автомобіль занесло на дорозі! Ви що, ненормальний?
— Кажи-кажи, — Андрій розвернувся і почимчикував до дверей дому. — Вам, бабам, аби потриндіти.
