- Пофантазуй-пофантазуй... - бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя. - Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.
- Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я. - А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.
Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.
- А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.
- Он як! Вiзит ввiчливостi. - I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження. - Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?
- Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.
- Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.
- Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?
- Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман. - Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?
Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?
- От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi. - Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.
- I що ти спускався у човнi з водоспада - теж легенда? - допитуюся в нього.
- Нi, про човен i водоспад - правда, - несподiвано визнає Роман. - Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.
- Навiщо ж ти так ризикував?
- Тобi цього не зрозумiти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що - нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти - водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.
- Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.
- I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?
- Хотiлося б, - нерiшуче мовив Роман. - Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.
- Ще й фiльм, напевне, про вiйну... - вже не можу приховати заздростi.
- Ага, про вiйну, - мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй. - Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, - скуйовдив моє волосся. - Справдi не лякає, - задумливо додав Роман. - 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.
6.
Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:
- Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?
- Та батька розшукую.
- Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.
- Любича, - кивнув я.
- Валерка, значить, - просвiтлiв з лиця бульдозерист. - Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.
Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.
- Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" - i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?
Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.
- Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли? - одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.
- Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...
- До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.
- А, ну хiба що так... - розсмiявся батько Iнги. - Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.
Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.
Вокзал здався менi досить красивим. Колони, широкi сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника... Але все це я ще бачитиму безлiч разiв. Iнша рiч - будiвництво залiзничної колiї. I батько Iнги зрозумiв мене.
Поминувши будiвлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путiвцем, проте досить скоро звернули з нього i подалися просто через тайгу, петляючи мiж малесенькими сiрими озерцями, та пiдминаючи гусеницями кущi i деревця. Братися тайговим бездорiжжям було значно приємнiше. Бульдозер iшов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослi, отож нi вибоїн, анi пилюки.
Я з цiкавiстю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, якi раз по раз вiдкривалися праворуч нас, на тайговi галявини, що зблискували двома-трьома мiнiатюрними озерцями, котрi сполучалися мiж собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космiчної орбiти велетенськi океани. А ще - бульдозер уявлявся менi космiчним всюдиходом, що просувається по незвiданiй планетi дерев та озер. Дивовижно красивiй планетi, на якiй iснує все те, що й на Землi, крiм хiба що людини. I ми з батьком Iнги висадилися на нiй першими. Принаймнi ми так вважали, не здогадуючись, що неподалiк знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож i поява її була цiлком несподiваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, вiд путiвця, про який ми вже забули. Ось нашi шляхи перетнулися, i цей чоловiк примусив батька Iнги зупинити свiй "всюдихiд".
Ще не розумiючи, що знадобилося цьому "iнопланетяниновi", я визирнув з кабiни й уважно придивився до нього. Передi мною стояв високий, богатирської статури чоловiк, рокiв за шiстдесят. "I все ж таки, здається, вiн дуже сильний", - подумав я, з цiкавiстю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою i сивою (як у норвезьких шкiперiв - такими їх iнколи малюють у книжках i журналах) бородою; його величезнi зморшкуватi руки, що вiдпочивали на повiшенiй на грудях рушницi...
- Ти що, Миколо Матвiйовичу, нову далекосхiдну трасу в тайзi прокладаєш? - спокiйно запитав той чоловiк, пiдiйшовши до кабiни. - Чи, може, з дороги збився?
- Та хiба ж то дорога, Власе Кириловичу? - нiяково розвiв руками батько Iнги. - На нiй так пiдкидає, наче у кожнiй виямцi заклали по мiнi.
- То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, - так само спокiйно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. - А ти думаєш, що прокладеш рiвнiшу?
- Я не прокладаю. Просто їду собi, де менi краще.
- "Просто їду собi, - передражнив "шкiпер-iноплалентянин". - Де менi краще..." I не соромно тобi, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзi, де йому захочеться? Вийдiть-но обоє з трактора та подивiться, якi ви лишили пiсля свого танка слiди.
Ми обидва висунулися з кабiни i подивилися назад. Пiсля гусениць залишилися двi широкi болотянi смуги, обабiч яких валялися залiпленi землею гiлки, пучечки трави, квiтiв i торiшнього листя.
- Ну то й що? - стенув плечима Микола Матвiйович. - Слiд як слiд. Гусеницi - вони є гусеницi, не я їх вигадав. Та й не по ораному йду, i не по асфальту. Тайга, батьку, тайга...
- Та бачу, що тайга, чоловiче добрий, - вiдповiв Влас Кирилович. - Але в тiм то й рiч, що тайга. Не степ, не чорнозем... Тут усе життя жеврiє на тонесенькому верхньому шарi грунту. Тiльки вiн живий, бо одразу пiд ним - метри вiчної мерзлоти. I там, де ти "проорав" своїми гусеницями - теж лишається мертвий грунт, мерзлота. А для того, щоб на цьому мiсцi знову виросла трава, або кущ якоїсь ягоди чи прийнялось деревце, знадобиться щонайменше п'ятдесят рокiв. Пiввiку людського ця земля буде мертвою - розумiєш ти це чи нi?! А скiльки таких бульдозерiв-тягачiв "гуляє" зараз навколишньою тайгою?! Ми ж прийшли, щоб укоренити тут життя, а не винищити й те, що жило до нас. Бо "переоремо" отак тайгу, вимруть рослини, втече звiр, зникнуть птахи - i матимемо тисячi гектарiв чорної болотяної пустки. Правильно я кажу, чи нi? - i я завважив, що, запитуючи це, вiн дивився не на Миколу Матвiйовича, а саме на мене. Щоб передусiм саме я зрозумiв, якої шкоди ми завдаємо тайзi своєю необачнiстю.