Та ось ватаг спустився з узвишшя, погордо пройшов берегом ще далi вiд нас i, знову заклично заревiвши, обережно увiйшов у воду. Десятка зо два оленiв, що спустилися до берега услiд за ним, терпляче чекали, поки вiн переправиться, жоден не наважувався ступити слiдом. I, тiльки почувши ревiння з того берега, кинулися у воду i теж почали переходити на наш бiк. Олень-ватаг стояв на березi i чекав, поки переправиться останнiй. Та навiть по тому, як гурт зник у тайзi, вiн та ще двоє оленiв продовжували стояти, задерши голову, i дивитися на вершину, з якої нещодавно спустилися.
- Напевне, якийсь олень вiдстав, - стиха проказала Iнга.
- Так, вони когось чекають.
Я глянув на пагорб, потiм на оленiв, а коли знову перевiв погляд на узвишшя, побачив... двох вовкiв. Он воно що! Олень-ватаг знав, що вовки йдуть по слiду i чекав їх. Вiн переправив своє оленяче плем'я через Амгунь, вiдiслав його в тайгу, а сам залишився, готовий зустрiти переслiдувачiв.
Я легенько пiдштовхнув лiктем Iнгу i кивком голови показав на вершину. Дiвчина стиха зойкнула i вiдступила за мене. Я не вiрив, що вовки можуть переправитися через рiчку, поки тут стоять сильнi оленi-самцi, i тому навiть не злякався. Оленi захищали й нас. До того ж, вовки були занадто далеко, щоб ми не встигли втекти до селища.
Хижаки стояли, притиснувшись боками один до одного, - мабуть, це були вовк i вовчиця - i, як менi здавалося, сумно дивилися на своїх мiцнорогих суперникiв, що ревли i, грiзно наставивши свою зброю, розривали копитами землю, викликаючи їх на поєдинок.
- Вовки кинуться на них, - майже пошепки мовила Iнга. - Кинуться, i ми не зможемо врятувати.
- Вони не переправлятимуться. Занадто холодна вода. А може, бояться, що оленi нападуть, не давши їм вийти з води. Та й хтозна, чи вовки вмiють плавати.
- Нi, вони таки нападуть. Ось побачиш.
- Не бiйся.
- Якби в нас була рунишиця, ми врятували б їх, правда?
- Звичайно.
- А чому вовки не бояться нас?
- Теж зрозумiли, що ми не мисливцi та й знаходимося занадто далеко вiд них. А може, вони дуже голоднi. Такi голоднi, що втратили страх.
Поки ми отак пошепки перемовлялись, задкуючи вiд берега, вовки раптом зникли. Нi я, нi Iнга навiть не встигли помiтити, коли i куди вони щезли. Наче й не було їх там нiколи, наче це вони всього лиш привидiлися нам. Напевне, ми так i вирiшили б, якби не оленi, що, дочекавшись утечi хижакiв, знову задерли голови i, не поспiшаючи, задоволенi собою, подалися в тайгу.
Ми поверталися до селища. Рука Iнги виявилася у моїй руцi. Вона була теплою i нiжною, i я страшенно боявся, що дiвчина от-от схаменеться й вивiльнить її.
Ми йшли бiлою долиною до бiлого узгiр'я, край якого чорними граками повсiдалися незграбнi будiвлi тимчасового мiстечка.
8.
Уже заходить сонце. Менi час повертатися додому. Та й Романовi теж треба йти в гуртожиток. Але ми сидимо на спортивнiй колодi у дворi школи i милуємося долиною, що пролягає мiж узвишшям, на якому будується мiсто, а за ним - гiрничо-збагачувальний комбiнат й Амгунню. Тайги в долинi нема, тiльки невеличкi острiвцi модрини i кедра, посеред яких сiрiють пiд призахiдним сонцем кострубатi вершини скель, що здалеку здаються дахами казкових замкiв. А праворуч - гребiнь невисокого хребта, який пiдступає до нашого берега рiчки, утворюючи вузеньку ущелину. Сонце зависло над нею мiж двома скелями, як палаючий човен, що застряг мiж кам'яними брилами i тепер догоряє там, покинутий напризволяще.
Я вже знаю, що, пройшовши путiвцем, прокладеним попiд скелею, невдовзi опинишся у досить великому мисливському селищi Еймон, де живуть мисливцi, рибалки i заготiвельники лiсу. А одразу за селищем знаходиться лiсокомбiнат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, вiконнi рами i взагалi всю, як каже батько, "столярку". А ще я дiзнався вiд Чингiса, що Еймон - одне з найбiльших поселень у цих горах. У ньому вiддавна живуть нанайцi, якути й евени. I що там, за скелею, неподалiк рiчки, стоїть хатина Аяна Куруна, дiда Чингiса, Вiчного Мисливця. Вiн-бо й справдi найстарiший з усiх мисливцiв, якi полюють по навколишнiй тайзi.
Згадавши про дiда Чингiса, я скоса зиркаю на Романа, а потiм врештi-решт наважуюся:
- Пам'ятаєш, - кажу, - ти обiцяв, що поїдемо до Вiчного Мисливця, щоб розповiв про Шаманську печеру?
- Я все пам'ятаю.
- I попросимо, щоб повiв до неї.
- I таки попросимо, - киває Роман.
Сьогоднi вiн настроєний жартiвливо i це менi не подобається. До таємницi Шаманської печери я ставлюся серйозно. I хочу, щоб так само ставився до неї Роман.
- I коли ж ми пiдемо? Може, завтра? Саме недiля.
- Завтра - нi. Наступної недiлi - це вже реально.
- Чому не завтра? - наполягаю на своєму. I раптом дивлюся й очам своїм не вiрю: до школи наближається Чингiс i якийсь приземкуватий лiтнiй чоловiк з рушницею за плечем.
Я штовхаю лiктем Романа. Вiн глянув у той бiк, куди я показую, i пiдхопився.
- Здається, ти хотiв познайомитися з Вiчним Мисливцем, - стиха проказав вiн, киваючи у бiк старого. - Вiн перед тобою.
- Валерко! - ще здалека гукнув Чингiс. - Ми до тебе. Познайомся, дiду, це - Валерка. А це мiй дiд Аян! Ми гостювали у тiтки, i вiн погодився розшукати вас, щоб познайомитися! Шкода тiльки, що обмаль часу, - додав Чингiс, уже пiдiйшовши до нас. - Треба повертатися в Еймон.
- Кажуть, що ви оживляєте дерево? - мовив дiд Аян до Романа. Вiн трiшечки вiдстав вiд онука, але все одно йшов досить швидко, i щось не помiтно було, щоб вiн стомився.
- Та де там оживляємо?! - знiтився Роман. - Так, намагаємося вирiзьблювати якiсь-там скульптурки. Можете подивитися, он вони, на подвiр'ї дитячого садка.
Поки Вiчний Мисливець оглядав Романовi витвори, я уважно стежив за ним. Одначе обличчя старого було так порiзане зморшками, що важко збагнути, якi почуття вiдбиваються на ньому. I тiльки по тому, як обережно вiн торкався статуеток i щоразу прицмокував язиком та похитував головою, можна було зрозумiти, що Романовою (та вже й моєю) роботою вiн таки задоволений. Вiчний Мисливець справдi був досить старий, i менi навiть не вiрилося, що в такому вiцi ще можна ходити в тайгу на полювання.
- Ну от, я все побачив, - мовив тим часом Вiчний Мисливець, закiнчивши свiй огляд. - У кожного дерева - своя мудрiсть, i ти, хлопче, забув твоє iм'я... - А коли Чорногора назвався, продовжував: - I ти, Романе, вiднаходиш цю мудрiсть, показуєш її людям...
Вiчний Мисливець говорив з сильним акцентом, але я не зрозумiв його не через це. Просто не одразу збагнув, що вiн має на увазi, кажучи про "мудрiсть" дерева.
- Ти знаходиш у ньому риси тварин i людей, якi колись давно жили на цiй землi, - продовжував дiд Аян. - I яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свiжого пня, спробуй "прочитати" його i ти дiзнаєшся про засушливi лiта i про лiта дощовi та снiжнi, про вiк дерева, його хвороби, i про грунт, що дiстався йому. I, чим досвiдченiша людина, тим бiльше вiдкривається їй у "книзi життя" дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цiй тайзi має свою пам'ять...
Ми з Романом здивовано переглянулися. I я вiдчув, що й вiн теж вражений поясненням. От тiльки дiд Курун чи не помiчав цього чи просто не зважав на наш подив.
- Внук розповiдав менi про своїх друзiв з України - Романа й Валерку, i про всiлякi дива, якi вони вирiзьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власнi очi. Дякую. Пiшли, Чингiсе. Час...
- Я навiдаюся до тебе завтра, - радiсно пообiцяв Чингiс, пiдскоком iдучи за дiдом. - I про печеру не забув. Так що не сумуй!
- Чекатиму! - вiдповiв я. Й одразу ж запитав Романа, чому вiн не поговорив з Вiчним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..
- Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспiшає, такi важливi справи краще не обговорювати. Бо й вiдповiсть вона, поспiшаючи.
- Та скiльки потрiбно часу, щоб домовитися про таке?! - бiдкався я. - Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.
- ...Так любить казати мiй батько, який не вмiє поспiшати. Нi в чому. - Нiби й не чув моїх слiв Чорногора. - А щодо Вiчного Мисливця, то головне, що наше знайомство вiдбулося. Не журись. Навiдаємося до нього в Еймон i про все домовимось.
9.
Два наступнi днi ми знову мудрували над скульптурами. I кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме - Чорногора мовчав. Я навiть обурювався з приводу такої секретностi, одначе це не допомагало. На всi запитання щодо їхнього перешiптування Роман тiльки зосереджено чухав потилицю i казав одне i те ж: "Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твiй батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд".
- То хiба про це треба говорити пошепки? - дивувався я.
- Це в нього педагогiка така: щоб ти не зазнався, - усмiхався Роман. - Отож давай, твори...
Сьогоднi батько затримався бiля нас трохи довше, нiж завжди, взяв у мене стамеску, трохи пiдправив пащу крокодила, якого ми з Романом тiльки-но почали витесувати, прискiпливо оглянув незавершеного гномика...
Я уважно стежив за батьком i менi чомусь здавалося, що йому зовсiм не хочеться йти вiд нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут i працював з нами.
