Менi навiть хотiлося вiдповiсти: "Так, зрозумiв". Але стало шкода батька Iнги, який, збивши кашкета на лоба, старанно чухав потилицю. Я вiдчував, що зайвий при цiй розмовi, i почувався нiяково.
Скрушно похитавши головою, Влас Кирилович вирiшив, що висловив усе, що повинен був висловити, i пiшов далi своєю дорогою. А Микола Матвiйович, висунувшись з кабiни, ще якийсь час мовчки дивився йому вслiд.
- I чого вiн ото сполошився? - мовив я, коли, тяжко зiтхнувши, батько Iнги знову повiв тягача до залiзницi. Менi хотiлося якось розраяти Миколу Матвiйовича, адже, напевне, вiн почувався нiяково ще й передi мною. - Подумаєш: проїхали не тiєю дорогою.
- Та нi, хлопче. Взагалi-то вiн має рацiю: на цю тайгу як подивитися... Вона нiби й величезна, вiковiчна та ще й сувора така, що людинi в нiй усе на погибель. А придивившись до неї, помiркуєш - i вiдкриється тобi, що вона ще й нiжна, беззахисна. От i виходить, що по сутi Влас Кирилович правий. Знаєш, оце недавно вчений один навiдувався до нас у селище. З Хабаровська. Кажуть, великий учений з усього, Iдо стосується тайги й усiлякої там гiрської порослi. А запросили його до Нордана, бо дивна рiч коїться. Коли закладали селище - чималий шмат лiсовики викорчували. Навiть тiєї, якої не варто було. А тепер оце роззирнулися: ба, щось у нашому мiстечку голо, наче на мiському пустирищi. Та й давай дерева садити. Модрини, звичайно. Майже вся тайга наша - з модрин. Ну, то посадили позаминулого року кiлька саджанцiв, а вони раз - i всi до одного загинули. Посадили минулого - те ж саме. "Що ж таке? - думаємо. - Навколо мiльйони дерев, а ми саджанцi врятувати не годнi. Щось тут не те. - Помудрували, помудрували, а робити нiчого, давай запрошувати до себе вченого. Так от приїхав цей учений, походив вулицями, оглянув деревця, землицю помацав... Ну що, каже, деревця повиннi поприйматися. Але для цього треба садити їх у певний час, за певної температури повiтря i грунту, на певну глибину, i густiшою частиною крони на пiвдень... а головне, треба точно визначити мiсце, в якому можна садити деревця. Тому що селище знаходиться якраз на кордонi поясу вiчної мерзлоти. Одне слово, хоч стiй - хоч падай. Послухали ми його, роззирнулися, а навкруги - тайга. Тисячi дерев. Нiхто їх не садив, нiхто не доглядав. Без учених i їхнiх наукових дисертацiй поприймалися. "Як же так? питаємо. - Якщо умови такi суворi, а шансу вижити в деревця такi мiзернi, то звiдки взялася тайга?" А вiн: "Що вас дивує? Тайга природою насаджена. А в природи тисячолiтнiй досвiд таких насаджень. Що ж до людини, то досi в нашiй тайзi дерев нiхто не садив. Просто на думку нiкому не спадало. Вирубувати, трощити, випалювати - цього ми швидко навчилися. А садити у цiй зонi - оце ви першi спробували..." Ось такi, брате мiй, справи, - зiтхнув Микола Матвiйович.
I тiльки тепер я помiтив, що бульдозер наш знову рухається путiвцем.
- I що, навiть вiн, учений, посадити як слiд не зумiв? засумнiвався я.
- Та не змiг же, - розсмiявся батько Iнги. - Каже, що для цього треба скликати всiх учених Сибiру. А, прощаючись, все-таки порадив, як наступної весни визначити термiн посадки. Приблизний термiн, звичайно.
- Дiла! - кажу. - Побачивши вперше тайгу, я навiть позаздрив: щастить же людям - тайга, лосi, полювання, риби в рiчках!..
- Та воно так у життi виходить, що й полювати можна i вогнища розкладати, але все треба робити з розумом. А ось розуму нам не завжди вистачає.
- Просто думати лiньки. По собi знаю. Над усiм думай, мудруй... Це не для мене. Особисто я влiтку звик вiдпочивати. У мене канiкули.
- Ти це що, серйозно? - здивовано глянув на мене Микола Матвiйович.
- Та нi, так, щоб розважити вас. А цей Влас Кирилович, вiн що, якийсь великий начальник?
- Та як тобi пояснити? В начальники вiн нiколи не вибивався. Але хiба справа в посадi? Усе життя Влас Кирилович був мисливцем. Всього-на-всього мисливцем. Так само, як батько, дiд. Кажуть, що хтось iз прадiдiв його прийшов сюди ще з козацьким загоном, одразу пiсля Хабарова. Влас Кирилович пам'ятає, що його предки були першими в цьому краю. Тому й нелюбов до браконьєрiв, до винищувачiв тайги в нього особлива. Знаєш, вiн навiть книжку про наш край написав. Я читав її. Багато дивного дiзнався про цю землю. Оповiдач вiн, скажу тобi, вправний.
- Напевне, вiн був тут провiдником? Провiдники знають тайгу найкраще. Як Дерсу-Узала.
- Як Дерсу-Узала? - замислено перепитав Микола Матвiйович. - А що, був i провiдником. З кiлькома експедицiями ходив. Iнженерiв, якi визначали трасу Байкало-Амурської магiстралi, вiн водив - це я достеменно знаю. Кажуть, що сили вiн був дивовижної. В молодостi, звичайно. Кiлька разiв сходився один-на-один з ведмедем. Урукопаш. Усурiйських тигрiв-людожерiв полював. Та й молодих тигрят для зоопаркiв вiдловлював. Мужнiй, чесний чоловiк. Такий умiє брати вiд тайги, але й оберiгати її вiд легковажних людей, якi живуть тiльки сьогоднiшнiм днем, теж умiє. Що я тобi скажу? Почути вiд такої людини те, що ми почули, прикро. Але чоловiк говорить правду.
Микола Матвiйович помовчав, кiлька разiв зиркнув на мене краєм ока i раптом сказав:
- Не знаю, чи такий вiн, як Дерсу-Узала, але якби хтось колись написав про Власа Кириловича мудру книжку - могло б вийти цiкавiше, нiж про Дерсу. Може, спробуєш, га?!
- Я?! - вражено перепитую Миколу Матвiйовича.
- Ну, не зараз, не зараз. Коли пiдростеш, пiдучишся. Хлопчина ти допитливий - придивляйся, запам'ятовуй.
Я висунувся з трактора й озирнувся. Менi хотiлося ще хоч раз побачити цю людину. Одначе побачив тiльки вервечку куряви за трактором, високi модрини обабiч шляху та зграю птахiв над верховiттям.
Микола Матвiйович уже сказав, що пiд'їжджаємо до корпусiв комбiнату, який будували неподалiк залiзницi, проте я все ще озирався назад, щиро вiрячи, що на дорозi, яку ми переорюємо своїми гусеницями, ось-ось знову з'явиться Влас Кирилович. Вийде з тайги, гляне на те, що ми тут наробили, й осудливо похитає головою: "Таку дорогу i так зiпсували!"
Ще у вiкно бачу, що вся рiвнина навпроти нашого будиночку бiла. Не вiрячи очам своїм, вискакую тiльки в сорочцi i розгублено роззираюся. Бiла трава, бiле камiння в низинi, бiлi дерева понад рiчкою пiд бiлими горами. I лише ягоди на кущi, що дуже нагадує кущ калини, - яскраво червонi. Якiсь неймовiрно червонi у цiй вкритiй iнеєм долинi.
Я повертаюся до квартири, швидко одягаю куртку i в'язану шапочку й поспiшаю на рiвнину. Чому все взялося iнеєм? Невже зима? Невже вона почалася у серпнi?
Спускаюся в долину, звiдки, у промiжок мiж деревами, видно сiру смужку рiчки. Схил долини став слизьким, i я одразу ж падаю, пiдводжуся, з'їжджаю вниз, наче невдаха гiрськолижник, i знову падаю. А пiдводячись, бачу перед собою двi дiвочi постатi, якi поступово вимальовуються на тлi бiлої гущавини. Помiтивши мене, одна з дiвчат зупиняється, а друга звертає убiк i бiжить до селища. Ту, що зупинилася, я одразу впiзнаю - це Iнга. На диво, менi здається, що вона теж уся з iнею. Може, це її притрусило снiжинками з гiлок? Або ж я втратив здатнiсть розрiзняти предмети на цьому слiпучо-бiлому просторовиську?
- Валерко! - гукає Iнга. - Пiдведися, застудишся!
Я дивлюся на Iнгу, не бажаючи вiрити, що чую її голос, i чомусь продовжую сидiти на вологому крижаному килимковi трави мiж пеньками i камiнням.
- Пiдведися! - наполягає Iнга, наближаючись до мене. I я виразно бачу її радiсну усмiшку. - Глянь на пагорб по той бiк рiчки. Там оленi.
Тiльки тепер пiдводжуся i бiжу назустрiч дiвчинi. У неї чорне розпущене волосся. На нiй жовта куртка i блакитна, пов'язана замiсть шарфа, хустинка. А чому здалеку вся постать її видавалася бiлою-бiлою? Ага, мабуть, тому, що ця снiгова пустеля освiчувала її слiпучо-бiлим холодним сяйвом, до якого я ще не звик.
Тим часом подруга Iнги вже пiднялася на узвишшя i звiдти стежить за нами. Менi чомусь здається, що зараз вона заздрить Iнзi. I менi теж.
Дiставшись берега, я справдi побачив трьох оленiв. Вони стояли досить далеко вiд нас, лiворуч, по той бiк рiчки, на узвишшi, i сторожко роззиралися. Згодом до них приєдналося ще кiлька оленiв.
- Ага, тепер я розумiю, - каже Iнга. - Он той, що стоїть першим, їхнiй ватажок. Вiн стежив за нами i не кликав iнших, аж поки не помiтив, що ми з Маринкою пiшли геть.
- Шкода, що тут нема Чингiса. Це хлопець iз сусiднього селища. Я обов'язково познайомлю тебе з ним. Вiн, напевне, спробував би пiдкрастися до череди на пострiл рушницi.
- Що ти?! Хiба їх можна полювати? Глянь... Нi, ти тiльки глянь, якi вони! Красивi, гордi. Нi вiд кого не залежнi.
Тим часом ватажок, що досi пильно стежив за нами, уже пiдступив до краю пагорба i, задерши голову, прикрашену плетивом рiг, хрипко заревiв, наче поранений сурмач, що скликав пiд знамена рештки стомленого битвою вiйська. Що означав цей сигнал? Що попереду чатує ще бiльша небезпека? Чи, може, навпаки - не треба боятися людей, якi по той бiк рiчки, бо вони не мають при собi палиць, з яких виривається вогонь, а отже, не можуть загрожувати. Якби тут був Вiчний Мисливець, можливо, вiн зрозумiв би смисл того заклику.
Та ось ватаг спустився з узвишшя, погордо пройшов берегом ще далi вiд нас i, знову заклично заревiвши, обережно увiйшов у воду. Десятка зо два оленiв, що спустилися до берега услiд за ним, терпляче чекали, поки вiн переправиться, жоден не наважувався ступити слiдом. I, тiльки почувши ревiння з того берега, кинулися у воду i теж почали переходити на наш бiк. Олень-ватаг стояв на березi i чекав, поки переправиться останнiй. Та навiть по тому, як гурт зник у тайзi, вiн та ще двоє оленiв продовжували стояти, задерши голову, i дивитися на вершину, з якої нещодавно спустилися.
