Ознакомительная версия.
Перестрілка тривала добу. Як ми дізналися пізніше, було подвійне кільце: «Оплот» оточив базу МГБ, а ззовні «Оплот» оточив іще якийсь підрозділ. Усе завершилося переговорами за шампанське. Облогу було знято. Кому дісталося шампанське, не знаю, але в «Ізоляції» його не виявилося.
«Чтобы не было п***сов»
Під час допитів я сказав, що спілкувався з колишнім послом США в Москві, посла цікавило: «Чого взагалі люди в Донецьку хочуть?»
До мене потім прийшов начальник і виклав доволі чіткий перелік. «Чтобы в Донецке не было ни американцев, ни украинцев. Чтобы не было п***сов. Чтобы не было болонской системы образования. Чтобы в СМИ не было секса, рекламы». І так далі — доволі стандартний перелік вимог нацистів. Але у них це асоціюється з антинацистською боротьбою.
Звісно, тоді я у відповідь не став казати, що вони виглядають нацистами, але ця думка регулярно відвідувала мене. Звинувачуючи Київ у нацизмі, вони значно далі просунулись у втіленні нацизму в реальне життя.
Зокрема, в організації цієї в’язниці.
Камера «люкс»
Спершу мене тримали в доволі комфортній камері. Воду давали в баклажках. У туалет також можна було ходити в баклажки. Але потім привезли жінку похилого віку, їй кілька годин не давали вийти в туалет. Підійшла знайома мені МГБшна жінка зі схильністю до дешевих романів, запитала, як я. Кажу, я-то нормально, але от не випускають жінку і з попереднього дня не годували.
Через хвилину прибігає тюремник. «Кто тут п**дит, что неделю не кормили и в туалет не водили?» — «Я так не говорил, но вот женщина сидит который час...»
Жінку вивели в туалет, але мене через годину перевезли в так званий «люкс». Це щось на кшталт кладовки два та три метри, висотою метрів вісім-десять. І п’ять ярусів полиць для інструментів і плакатів. Там зберігалися плакати радянських часів — антиалкогольні, безпека праці...
Й на цих полицях без матраців ми спали. Нас було десятеро — здебільшого місцевий «спецконтингент». Споживачі наркотиків. Був один, який перебував на замінній терапії, але йому не давали ліків. Один був дуже сильно побитий. Три доби, які я перебував там того разу, він постійно стогнав.
«Люкс» — це штрафкамера. В ній не було вікон, не було кисню. Була п’ятисантиметрова щілина під дверима, до якої ми по черзі підходили дихати.
Коли я зайшов, це виглядало жахливо. Уяви собі, десять людей набиті на полицях у півтемряві. Це було страшно.
Але там були дуже цікаві люди. Я з усіма привітався за руку. Потім нас нормально погодували, а для цієї камери «нормально» було, якщо дали що-небудь їсти, бо доти їх декілька днів не виводили, не годували.
Наступного дня у нас майже закінчилася вода. Й усі баклажки були наповнені сечею. В цю камеру майже не заходили тюремники.
«Жертви бабушок»
Затримані ділилися на декілька категорій. Перша — жертви «боротьби з наркоманією», як цю боротьбу уявляє МГБ.
Другі — бізнесмени. До речі, вийти можна було за хабар. Був один хлопець із магазину спецодягу. Потім він вийшов — дивимось, і вже всі тюремники одягнені (сміється).
Був один співкамерник, ми стали друзями. Він подарував мені авіакомпанію. Я тепер власник авіакомпанії (сміється). Спершу я подумав, що це жарт. Але то серйозна людина. Я коли вийшов, перевірив — авіакомпанія існує. Я йому в камері подарував у відповідь зубну щітку.
Треті затримані — місцеві, що виглядали як шпигуни-навідни-ки-коректувальники. Одного взяли за те, що він подавав сигнали літакам (сміється). Коли вимкнули електрику — він ходив по хаті з ліхтариком.
Місцевий телеканал постійно крутить телефон гарячої лінії. Й останні кілька тижнів серед затриманих було багато, як ми їх називали, «жертв бабушок».
Наприклад, були дівчата, які надто голосно слухали музику, чим не сподобалися якійсь бабулі. Причому коли їх приходили забирати — вони надто голосно слухали вже якийсь гімн ДНР. Але їх привезли, й вони добу тусили в нашій камері.
Практично всі, кого утримували, голосували за ДНР. Треба зробити примітку: це умови камери, свідомість параноїдаль-на... Але, думаю, більшість і справді щиро голосували за ДНР. Хтось міг казати, що те, що відбувається з ними, — «перегибы на местах».
«Не надо меня менять — отпустите меня»
Одного разу мене допитував ФСБшник. Мені віддали всі речі й начебто везли звільняти. А привезли на допит. Там розмова була коротка: чому про мене міг питати міністр оборони України? Я сказав, що не знаю — не військовий, не служив і не маю стосунку до української армії чи української адміністрації.
Потім у МГБ заявили: «ФСБ не хочет тебя брать». Не знаю, що це означало. Почали заявляти, що «Украине ты тоже не нужен».
Тоді зам по МГБ запропонував співпрацю з Ше№"№8 — до речі, одні «аналітики», які мене допитували, самі раніше відсиділи, а потім перейшли на той бік.
«ФСБ ты не нужен, Украине ты не нужен — так не хочешь ли ты, мальчик, поработать на ^еКешэ, будешь нашим королем. Мы тебе хорошо заплатим». До питання, «насколько хорошо», ми не дійшли, бо я кажу: «Подумайте сами. Ну, кто поверит мне? Давайте не будем этого делать». — «Но ведь украинская сторона отказывается тебя менять». — «Так не надо меня менять — отпустите меня. Я не воевал, я не убивал».
Це не справило на нього враження, відвезли мене назад в «Ізоляцію» й утримували ще кілька тижнів — у значно жорсткіших умовах. Припускаю, що їм не сподобалася моя відмова співпрацювати.
Я оголосив голодування. Це багатьох дратувало.
«Вы же понимаете — молодая республика»
«Ізоляція» була поєднанням тюрми й бази для бійців. Коли базу почали згортати — ми сподівалися, що згорнуть і тюрму.
Коли мене нарешті звільняли, то звільнили майже всю камеру. Нас вивели начебто на шмон. І тих, хто довго перебував, посадили у військовий мікроавтобус і повезли в колишнє КРУ, де було МГБ.
Людей почали допитувати. Мене останнього. Це була та сама женщіна-вамп, керівниця слідчого управління МГБ.
«Я вас уже допрашивала. Ничего на вас найти не удалось. Такая произошла ошибка. Но вы же понимаете — молодая республика. Мы вот приняли уголовный кодекс...»
Я почав ставити їй запитання. Це перетворилося ледь не на інтерв’ю. «А суд, может, у вас когда-нибудь возникнет? А то сорок восемь дней — что значит ошибка?»
«Вы же объективно освещайте то, что здесь происходило». Я: «Канэшна!» (Посміхається.) Об’єктивно визнаю, що в останні тижні ув’язнених значно менше били.
У нейтральній зоні
Я кажу: «У мене тут нікого немає. Ви мене відпустите з тим самим українським паспортом — як я перетну блокпости?»
«Мы вам предоставим конвой». Я не хотів конвой (посміхається). Я вже їздив із конвоєм начебто на «звільнення», яке виявилося допитом ФСБ.
«Ну хотите, есть местные, они проходили по делам и о вас спрашивали». Знайшов телефон місцевої людини, яка допомагала міжнародним журналістам у Донецьку. Людина була дуже здивована й не була впевнена, що це я. Вона поставила мені кілька запитань, ідентифікувала мене. Через 5 хвилин передзвонила й погодилася під’їхати.
Це був вечір. Я вийшов на вулицю. Зв’язався з родичами, друзями в ОБСЄ, друзями — іноземними журналістами. З’ясувалося, що один із них перебуває в Донецьку. Для мене винайняли квартиру. Наступного ранку привезли в готель до журналістів, ми порадились і вирішили, що в супроводі іноземних журналістів і водночас із конвоєм МГБ є реальний шанс виїхати.
МГБ погодилось — і вже через 20 хвилин ми їхали.
На обох блокпостах нас ретельно перевірили, бо ці блокпости тримали інші підрозділи, з якими в МГБ були сутички. Але все спрацювало. Через півгодини ми були в нейтральній зоні.
Записав: Артем Чапай, Insider
2 жовтня 2014
Художник из «Мурзилок». История плена и говая трудная жизнь
Сергея Захарова, художника, скрывавшегося под псевдонимом Мурзилки, из плена выпустили только в середине сентября. Точную дату он не помнит, как не помнит и то, сколько дней он провел в заложниках у боевиков Донецкой народной республики.
В Киев он приехал только на днях — заканчивал в Донецке какое-то важное дело, рассказывать о котором не хочет.
47-летний широкоплечий мужик с мальчишеским темным каре сидит передо мной в кафе на Крещатике и совершенно ничего не заказывает. Сергей ничуть не похож на того лихого парня, которого многие из нас представляли поначалу, когда первые карикатуры на ДНР появились на улицах его родного Донецка.
Никто тогда еще не знал, кто оставляет эти остроумные и едкие «приветы» боевикам ДНР и какую цену ему придется за это заплатить.
— Ну а как еще художник может выражать свое неприятие? — говорит Захаров. — Стритарт — это самая быстрая форма для отзывов. Было приятно, когда мы разместили первые работы и потом видели, как люди показывают на них пальцем, фотографируются на фоне... Реакция была мощная.
Ознакомительная версия.
