Ознакомительная версия.
Проектний менеджер, стипендіат фулбрайта
Під час «тієї» ще революції, у 2004 році, я вчився в КІМО (робить «козу» пальцями), все як треба. А давніше знав Сергія Лещен-ка. Якось зустрілися, Лещенко каже: «Це Притула». А я не знав, хто це. «Редактор Української правди». — «О, класно. А можна я буду вас перекладать на англійську?» У мене тоді якраз була теорія і практика перекладу.
На стипендію Фулбрайта я потрапив у 2008-му, з третьої спроби. Вони сказали: «Та йди вже, щоб тільки ти знову до нас не приходив». Вчився у Вашинґтоні на юриста-патентознавця. Потім у «Покетбуку» очолював департамент контенту. А в «Київстарі» два роки, менеджер проектів. Найбільш помітний мій проект — «Магазин розумного контенту». Були й інші, але це моя улюблена дитина. Це перший в Україні електронний книжковий проект, який окупився.
Умреш — приб'ю!
Мене чіпонув отой пост «Фенікса», Юрія Бірюкова: «Ви всі кричите, що потрібна ротація — а ротувати нема ким». Ну, і я думаю, що аби до нас ніхто не пхався — нам треба, як Ізраїль. Щоб усі, тупо всі відслужили. Причому не рік — не треба цього дебілізму. Два місяці відслужи на блокпосту. Просто щоб ти зрозумів. Якщо кожен у віці від 18 до 60 так відслужить — хер взагалі сюди хтось полізе.
Діти? Що, мало загинуло пацанів, у яких були діти? Чим я відмінніший? Тим, що живу на Лютеранській? Жінка у мене взагалі з Макіївки. Ну, вона була не в захваті й вважала мене ідіотом, але вона ніколи не ниє.
Розумієш, донедавна було три типи «донецьких». Перший — «реальні пацани». Це як Ахметов до минулого року. Другий тип донецьких — я їх називаю «януковичі». Пацани, які ніфіга не реальні пацани, але намагаються всім довести, що вони реальні пацани. Звідси всі ці дачі-фігачі, золоті унітази. Третій тип — донецькі, на яких тримається світ. Це «естети териконів». Люди, які пройшли і реальних пацанів, і януковичів, і при цьому не втратили людське обличчя. От така моя дружина. «Хочеш — їдь. Умреш — приб’ю!»
Все й пішло дуже швидко. «Оп-оп, я їду. Оп-оп, я в АТО». — «В якому АТО?»
Нафіга нам «піджак»?
Я приїхав у Миколаїв, хотів у легендарну 79-ту бригаду, «Фенікс».
Я ж закінчив військову кафедру — я молодший лейтенант. Якби не це — мене взяли б у «Фенікс». А так кажуть: «Нафіга нам потрібен «піджак»?» «Піджак» — це офіцер, який не служив. Я, карочє. Купили мікрохвильовку викладачу тактики, який півроку зачитував нам статут чогось-там. Оце й уся військова кафедра.
Хоча мій військовий фах — військовий переклад — я дуже любив. Часто був єдиний з групи на парі.
«Та й де ти бачив десантників в окулярах? Ну ладно, очкастих ще б узяли, — кажуть, — але «піджак» не потрібен. Рядовим ми б тебе взяли — але не можемо, бо українське законодавство забороняє брати офіцера рядовим».
Та й то я думаю — може, взяли би й офіцера рядовим. Були такі випадки. Але мені подивилися в очі: «Ти готовий померти?» А я ж хитро зроблений: прямо не скажу, що не готовий. Кажу: «Я готовий жити».
Вони: «Ну, ясно». А там люди готові померти. Є такий тип — воїни.
Є інший дужжже класний варіант
Слухай далі!
А в Миколаєві дуже круті військкоматівці. Проактивні. Ну, не потрапив я в 79-ку — і слава богу. Бо потрапиш ти в якісь Піски й будеш там командувати взводом, бо рядовим ти не можеш. Ну і куди мені командувати — очкарику з мікрохвильовкою замість тактики?
В результаті я кажу військкоматівцям: «Розподіляйте нас кудись». — «Харашо. Є 72-га бригада, тоже нормальний варіант». Але 72-га сказала: «Нафіга нам воєнний пєрєводчик, нам потрібен артилерист. Тут і так усі знають мову ворога».
Тоді військкоматівці й кажуть: «Ладно! Є ще один варіант — дужжже класний варіант! 19-й батальйон тероборони». Приїхали ми — і там зразу було зрозуміло, що нас візьмуть, ха-ха.
Щас я тобі розкажу, яка була учєбка
У військкоматі це був я і ще один хлопець, програміст. Його рідні досі не знають, що він в АТО.
Ми з програмістом познайомилися рано-вранці на вокзалі. Він єдиний сидів там по-воєнному струнко. Бо ж поїзд приїжджає дуже зручно — о п’ятій ранку. А військкомат відкривається о восьмій. От я три години й кантувався на вокзалі. Бачу — сидить чувак у берцах, але при цьому по погляду видно, що він іще явно ніде не був. Дуже інтелігентний. Я зразу зрозумів, що він теж у 79-ку. Підходжу: «Ти в “Фенікс”?» — «Так». — «Ну давай разом».
Так разом ми три місяці й відслужили в 19-ці. Він безбашенний. Каже: «А ми ще толком і не повоювали. Можна на ротацію й не йти». — «Це ти дітей не маєш, тому так кажеш». — «Ну, так».
Отже, 30 серпня ми потрапили в військову частину, а вже 4 вересня потрапили в бойові дії. Учєбка? Щас я тобі розкажу, яка була учєбка!
Словом, приїхали ми з програмістом у частину, і нам кажуть: «Ну, є позиція психолога — це для капітанів. А для лейтенантів — коректувальник і авіанавідник. Хто з вас буде коректувальником, а хто авіанавідником?». (Сміється.) Авіанавідником, кажуть, мажорніше. Ну, ми з програмістом кинули на камінь-ножиці-папір — я виграв і став авіанавідником.
Що робить авіанавідник? Теоретично — це тєма з Афганістана, коли летить вертоліт, ти коректуєш йому з землі, як йому влучити по цілях або забрати поранених. По авіарації. «Курс 240, погода така-то, ваша ціль — танки в укритті, відпрацюєте — відхід вправо». Ну, це в теорії.
А на практиці — це просто запасний офіцер на випадок, якщо уб’ють командира взводу. Який з мене командир взводу? А який з мене авіанавідник? Давай з цього почнемо.
Я ж думав, нас хоч трохи повчать. Замкомбата: «Канєєєєшна! У вас буде два тижні навчання, потім тиждень бойового злагодження...»
По факту, ми поїхали в АТО за два дні. Вранці ми прийшли до ЗКБ, заступника командира батальйону: «Ну шо, коли буде учьо-ба?» — «Яка, б**дь, учьоба! Завтра, с**и, п**ете в АТО!» — «Стоп, так ви ж казали...» — «Мало що я казав!» Коротше, все вони знали від початку. У них був недокомпект — вони й вирішили доукомплектуватись.
Ці люди — як діти
Про армію і алкоголь — це жопа. Жопа постійна. Зараз я тобі розкажу.
Ми їхали три дні. Виїхали 2 вересня, приїхали 4 вересня. З усього ешелону — тобто з усього батальйону — не бухало одне наше купе. Один спецназівець, один десантник, байкер, брат байкера, я і програміст.
Тепер всі обсирають армію — але чому ці люди так бухають?
Добровольці в батальйоні були в основному офіцери — ну, крім байкера, він сержант. Але це сержант, який вартує десятьох офіцерів.
Солдати ж — призовники. Мене-от не призвали. А призивають — кого? Це Миколаїв, і у нас було три типи людей. Оператори сємєчних пресів; маршруточники й водії; і комбайнери. Власне, ось ці комбайнери в посадках нас із тобою й захищають.
Ці люди — як діти. Ось ці комбайнери й оператори пресів... Так, особливо оператори пресів. Сідають біля вогнища: «Ой, розкажи нам ще щось про Сан-Франциско». Як діти, розкажи нам ще одну казочку. «І що, ти справді був у кварталі геїв? Ого, і шо там — настоящіє гомікі?» Діти, я ж кажу.
Бухають? Але ці солдати — герої. Так, бухають. Але що їм іще робити? Якщо людина каже: «Краще здохнути, ніж жити в такій країні, з такими п***сами». І це вони кажуть про президента, уряд, генштаб, про всіх. Вони ненавидять Київ. Недолюблюють захід, бо начебто західні батальйони ротували вчасно, а людей з півдня невчасно, бо вони не «свої». Я не кажу, що це правда, — я тобі їхні міфи розказую.
І от ти комбайнер. Чи оператор пресів. По-перше, вони бухають і по гражданкє. Якщо у тебе безнадьога, ти працюєш, як віл, а отримуєш півтори штуки гривень — понятно, що ти забухаєш. А тут тебе відірвали від дружини — ніхто тобі мізки не чистить. Ти хочеш розслабитись. Тебе кожного дня можуть вбить. На тебе всі забили — починаючи від командування твого батальйону, закінчуючи Міністерством оборони. Нам за весь час від держави видали тільки автомати — і потім, після скандалу, броники. Це окрема історія.
«План К»
Правда, боєприпасів дають неміряно. Згущонки-тушонки теж неміряно. З хавчиком проблем не було — а з рештою величезні. У мене хоч ситуація, що я можу поволати на «Фейсбуку» — й волонтери підмучували нам, що треба. І тепловізор, і дальноміри. Хіба що БТР не підмучували.
В усіх повільно їде дах. Уяви собі, раз на тиждень тобі кажуть: на наступному тижні ми тебе ротуємо.
Поки ми там стояли — «сепарів» три рази ротували. Спершу були чеченки. Ці пуляють на кілометри вліво і вправо — і їм пофіг, влучать вони в цивільних чи ні. Потім були російські військові. Ці стріляли точно. У нас п’ятеро загинуло, поки я служив — по всіх чітко попали російські військові. А потім їх ротували на оцих ростовських волонтерів — вони, дурні, пішки на нас поперли, наші їх поклали.
А нашим все обіцяють ротацію, але відкладають. Дах у солдат і їде. Й у тебе самого їде дах. Якщо у тебе підлеглі набухані, ти як офіцер ідеш по посадці й розумієш: якщо зараз попруть «сепари», то єдине, що тебе врятує — це «план К».
Ознакомительная версия.
