Ознакомительная версия.
А нашим все обіцяють ротацію, але відкладають. Дах у солдат і їде. Й у тебе самого їде дах. Якщо у тебе підлеглі набухані, ти як офіцер ідеш по посадці й розумієш: якщо зараз попруть «сепари», то єдине, що тебе врятує — це «план К».
Що таке «план К»? К — значить кукурудза. Коли був перший дощ і всі конкретно набухались, ми розробили план, як п’ять трєзвєнніков відійдуть у кукурудзу, протримають оборону, скільки можна, і потім звалять у сусідню бригаду.
А отак наша армія і тримається. Думаєш, російська армія не така? Я думаю, Russian army is overrated. Така ж клоака, тільки більша і з ядерною зброєю.
Але ці солдати, хоч і бухають — це герої, що лишилися. Розумієш, у нас злиняло 60% батальйону. Ми взагалі перші півтора місяці були там нелегально. За паперами ми були на якомусь там полігоні Широкий Лан. Стандартна тема. А 60% написали рапорт: «Не хочемо служити в АТО». Здали зброю і звалили. Їх тепер **е прокуратура, звісно — але обов’язково напиши, що я їх абсолютно не засуджую. Люди мали повне право проголосувати ногами проти дебілів, які їх відправили зачищати Тельманове без броників.
Нам видали броники централізовано аж через декілька днів після того, як ми постояли під обстрілами. Мужики сказали: «Або ми прямо зараз зй**ємо звідси, або нам видають броники». Навіть не так. «Ми згортаємося, спочатку фігачимо штаб — а тоді йдемо на Миколаїв».
У нас був переломний момент, коли військових інженерів бездумно кинули за лінію фронту. У нашій сучасній армії є таке дебільне явище: ось у них у штабі на карті намальовано, що тут лінія фронту. А те, що по факту «сепари» давно пройшли на 15 кілометрів углиб нашої території, окопані, встановили міномети — нікого не гребе. І нас хотіли поставити саме в таку ділянку.
Ротний відмовився — його ледь не відправили під трибунал. «Ладно, харашо». Його лякали тим, що військові інженери сидять на ваших позиціях, їдять ковбасу — а ви боягузи, не хочете їхати. Він каже: «Ну там нем-м-ма військових інженерів, не може бути». — «Ні є, і завтра ми вам ще пришлемо». — «Ну харашо». Завтра він їде на місце — по дорозі їх зустрічають. Дванадцять інженерів зникли безвісти.
Частина потім пробралась у штаб через хащі та посадки. Злі та стомлені. Але декілька так і зникло безвісти: чи вбиті, чи у полоні.
Фейсбук і Босх проти алкоголізму
Звичайно, алкоголізм робить багато горя. А хто солдатів проконтролює? Всі офіцери так само бухають. Як контролювати алкоголізм? Та треба дбати про людей! У нас не було, наприклад, психолога.
Мене рятував Фейсбук і Босх. Мені часом кричать уже: «Ей, очкарик! Іди сюди, забухай з нами!» А я сиджу і строчу у Фейсбук. Це така терапія. О, вже п’ять лайків — о, уже сто лайків. Може, тому я й не збухався.
Я взагалі мнітєльний. У мене навіть галюцинації були. Якось сидимо на посту, і бачу — стоять три російських десантника й хитаються. Так ніби танцюють. І от годину стою — і годину вони хитаються. Мені товариш каже: «Гєна, тебе глючить! Нема там десантників. Це дерева». І я розумію, що не будуть три десантника годину танцювати, якщо вони тільки не з не кордебалету Борі Моісєєва. А мозок все одно дає сигнали, що це російські десантники.
Про таких мнітєльних — мені потім товариш історію розповів. Був у нього під Мар’їнкою один мнітєльний. Вночі чує скрегіт, і по рації: «Ай, заряджають!» — «Заспокойся, це «сепари» залізо на металобрухт п**дять». — «Ні, заряджають!» — «От побачиш, і завтра будуть заряджати, і післязавтра». Отаке десь у мене ставлення до того, що відбувається. Донбас хочуть здати на металобрухт. Все, що б могло годувати мільйони людей, здають на брухт, не думаючи про майбутнє. І наше діло — не дозволити цього.
Я оце постійно жартую. Це така захисна реакція. От коли вже не жартується — тоді їде дах. Потрібна терапія.
Дуже люблю цей фільм, знаєш — «Залягти на дно у Брюґґе». Пам’ятаєш, вони там картини Босха роздивляються? Я скачав собі «Сад земних насолод» в офігенному розширенні.
Сидиш у бліндажі під обстрілом — і роздивляєшся, скільки там вершників. Критику качав з www.jstor.org. (Сміється.) Йде обстріл, а ти психуєш, що скачування РББ обірвалось.
Ми з жінкою хочемо в Брюґґе з’їздити разом із дітьми, коли це все закінчиться — але їй після десяти відкритих шенгенів Бельґія відмовила у візі. Може, тому, що вона з Макіївки.
Тут немає змії
В армії нема поняття «холодно». Є «свіжо», «дуже свіжо» і «піпєц як свіжо».
Мені гріх скаржитися. «Київстар» регулярно відправляв мені все, що треба. І я спав у бліндажі, так склалося. Туди ж поклали картоплю, цибулю — бо це був найближчий бліндаж до кухні. Цибуля відганяє комах, спати легше.
А більшість спали в посадці у дешевих туристичних наметах. В літніх наметах. Один матрац під себе, вкриваєшся кількома ковдрами — а щоб було тепліше, згори ще одним матрацом.
А ще — миші. Вони скрізь. Є дві стратегії. У програміста була стратегія: він усіх валив мишоловками. Я вирішив, що треба навпаки: хай найсильніші миші відіжмуть район, вириють уже за раз усе, що їм треба — й більше мене не будуть турбувати.
Так і сталося. Найсильніші миші віджали район, тримали його — й інших мишей не пускали. Трохи собі лазили. Якщо вже сильно нагліли — я ганяв їх штик-ножем.
Бо коли миша над тобою просто бігає — то над тобою сипеться. А якщо вона риє нірку — то на тебе може отака брила землі впасти. Я часто спав у касці. А то спиш, і на тебе БУДУХ! Ти спросоння: «А-а-а, нападають!»
Миші — таке. Я боюся змій. Коли ліз у бліндаж, завжди казав собі: «Тут немає змії». І так в усьому. Коли я був на дальньому дозорі — це ти сидиш із напарником поперед усіх і не стріляєш, а тільки по рації повідомляєш про пересування та кількість. Якось почався бій, прийшли наші підрозділи — одні по одних фі-гачать, і «сепари» підстрілюють. Мене не видно ні тим, ні іншим.
Отут я і всрався. Кулі літають в усі боки, а ти сидиш на тому дальньому і повторюєш, як мантру: «Тут немає змії, тут немає змії, тут немає змії... Я не загину, не потраплю в полон, я повернуся живий». І повернувся.
Місцеві — різні бувають
Місцеві? Все сильно змінилося ближче до зими. До нас приїжджає мужик на старенькому «жигульонку». І тут стою я, в окулярах. По мені не скажеш, що я бойовик «Правого сектора». Хоча насправді-то бойовики «Правого сектора» — часто саме такі (сміється). Але ж для місцевого — я не його демон. І каже мені: «У мене «ополченці» хотіли взяти дві тисячі гривень, бо ж якщо ти виїжджаєш за межі ДНР — ти зрадник і маєш платити податок».
Місцеві — різні бувають. Наприклад, у селі поруч не любили військових — бо в них половина «сепари». Тому що це Тель-манівський район. А далі буквально 5 кілометрів — інше село, це вже Волноваський район. То там ти приїжджаєш, і місцеві тобі кричать «Слава Україні!» бо сприймають нас як захисників, а не «карателей».
Ну і ми здружилися. Зі згущонкою й тушонкою у нас проблем не було. Тому ми частину віддавали місцевим. Інколи кажуть, воєнні жирують — але ж це наша безпека. Якщо ти привіз і дав дитині тушонку — малоймовірно, що її батьки вночі розстріляють тебе з міномета.
А то з одного села нас розстрілювали прямо. І що ти зробиш? Він дістав з погреба міномет і шмальнув по тобі — а ти не можеш у відповідь шмальнути, бо ж ти армія, а не бойовик. Ти не шмаляєш по цивільних. І місцеві опініон-лідери — продавщиці у магазині, вчительки, трактористи — переважно знають, що українська армія намагається по цивільних не шмаляти.
Знову ж, і українська армія українській армії — рознь. Місцеві розповідали дуже неприємні історії про те, як перед нами поводились Нацгвардія й наші ж армійці. Але в миколаївському батальйоні зовсім інші — треба розуміти психотип. Це комбайнер. Він собі тихо нап’ється — ну, максимум, піде в поле покричить, як він ненавидить Порошенка і свого комбата.
Когнітивний дисонанс
Взагалі миколаївці тут цікаві. З одного боку, всі україномовні, а з іншого — всі розмовляють і російською. Багато хто по дефолту спілкувався українською, але належав до обох культур. Маршруточник їде і слухає Мішу Шуфутінського. Моя мама з Миколаївської області, й мені було цікаво послужити якраз із такими людьми. З івано-франківцями, скажімо, все більш зрозуміло.
Дніпропетровськ — теж цікаві люди. Ось такі миколаївські чи дніпропетровські солдати створюють когнітивний дисонанс у місцевих, які чекають хунту «карателей» і «правосеков». А тут до них приїжджає хлопець, який їде по селу й у своїй «таблетці» слухає Мішу Шуфутінского.
«Таблетка»? Ну це радянський міні-бус, санітарна машина. Їх дуже всі люблять, бо вони найвитриваліші. У нас же не було справжньої бронетехніки. Тільки бронемаршрутка з армованої фанери, як ми казали, і бронетаблетка «Антилопа Гну». Причому вона реально фартова. Коли обстрілювали інженерів — куля пройшла наскрізь усю машину, але не зачепила ні водія, ні пасажирів.
Ознакомительная версия.
