Розділ VIII
ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ
1. Розділ VIII передбачає вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, з убивством, знищенням майна, перевищенням влади та ін.), які, проте, не є суспільне небезпечними і протиправними, а навпаки, визнаються правомірними і, як правило, суспільне корисними (наприклад, позбавлення життя посягаючого при захисті від його нападу; знищення майна для усунення небезпеки, викликаної пожежею; застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця та ін.). Такі вчинки іменуються обставинами, що виключають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння.
Кримінальний кодекс виділив такі обставини в самостійний розділ VIII Загальної частини: необхідна оборона; уявна оборона; затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов’язане з ризиком (виправданий ризик); виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Розділ VIII поміщений в кінці законодавчих приписів, які стосуються вчення про злочин. Це означає, що дія обставин, які виключають злочинність діяння, поширюється не тільки на закінчений, а й незакінчений злочин, а також на співучасть у злочині та множинність злочинів.
2. Одна з ознак аналізованих вчинків полягає в тому, що вони мають не-злочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. В основі такої правомірності лежить суб’єктивне право, юридичний обов’язок або владні повноваження. Тому зазначені обставини знайшли своє закріплення не тільки в КК, а й передбачені також і в інших законодавчих актах (наприклад, Законах України «Про міліцію», «Про Службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», в адміністративних та інших законах). До обставин, передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних чи службових обов’язків, правомірне застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.
3. Кримінально-правові наслідки вчинення аналізованих діянь полягають у тому, що вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону, не визнається злочинним і виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.
Отже, обставини, що виключають злочинність діяння, — це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо подібні до злочинів правомірні і, як правило, суспільне корисні (соціальне прийнятні) вчинки, що виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.
Стаття 36. Необхідна оборона
1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.
4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.
5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
1. Відповідно до ст. 36 КК необхідна оборона — це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної і достатньої в даній обстановці шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту.
Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що «кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ч. З ст. 27 Конституції України).
2. Право на необхідну обороні/ є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Це означає, що всі інші особи, в тому числі і представники влади, не можуть перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необхідну оборону. Це право є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Виникнення права на необхідну оборону не пов’язане також із наявною для особи можливістю втекти від того, хто посягає, чи звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільне небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади». Тому незаконною є практика, коли суди при розгляді справ про необхідну оборону посилаються на те, що особа, яка захищалася, наприклад, мала можливість вибігти з квартири; добігти до дому і закритися в ньому, звернутися за допомогою до сусідів, утекти з місця нападу тощо.
Оскільки здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом, а не юридичним обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою якоїсь відповідальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний також доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча і вправі зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв’язку із суспільно-небезпечним посяганням.
3. Згідно з ч. 2 ст. 36 КК право на необхідну оборону має кожна особа. Разом із тим захист правоохоронюваних інтересів певними категоріями осіб регламентований спеціальними законами та іншими нормативно-правовими актами. У зв’язку з цим правомірність заподіяння шкоди такими особами тому, хто посягає, повинна оцінюватися на підставі цього спеціального законодавства.
Якщо особа виступає як представник влади, працівник правоохоронного органу чи воєнізованої охорони, а також в інших випадках виконання службових обов’язків по захисту правоохоронюваних інтересів від суспільне небезпечного посягання на них, то на зазначених осіб поширюється дія спеціальних законів, що регламентують повноваження цих осіб на застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12) «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів», «правомірне застосування працівником міліції, членом громадських формувань з охорони громадського порядку, військовослужбовцем до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди» (п. 4 постанови).
При вирішенні ж питання про правомірність чи незаконність застосування, наприклад, зброї службовими особами, суди зобов’язані керуватися нормативними актами, що встановлюють підстави і порядок застосування зброї такими особами, а не ст. 36 КК (п. 9 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень» від 27 грудня 1985 р. № 12 (Постанови (1963-2000)… - Т. 2. - Ст. 197).
У судовій практиці усталеним є положення, що працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападнику чи затриманому, не підлягають кримінальній відповідальності, якщо діяли відповідно до закону (наприклад, Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 12— 15’) або «Статуту гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України» (статті 60-63, 195-202). У пункті 6 постанови від 26 квітня 2002 р. № 1 Пленум Верховного Суду України звернув увагу на те, «що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов’язків по запобіганню суспільне небезпечним посяганням і затриманню правопорушників, якщо вони не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця».
